Архіви 2011-03

Чоловік - представник половини людства

Слухачі запитують, як відтворити українською мовою російські дієслова "очутиться" і "оказаться"?
Складність тут полягає в тому, що ці слова в російській мові мають і спільне, й відмінне значення. А їхні українські відповідники тільки відмінне.
Наприклад, російською мовою можна сказати: "Он совершенно случайно оказался (и очутился) вечером на этом перекрестке". А по-українському тут можливе тільки слово "опинився": "Він цілком випадково опинився ввечері на цьому перехресті".
А в значенні "з'ясовуватися", "ставати відомим" російському "оказываться" відповідає українське "виявлятися", "виявляти себе". Наприклад: "Он оказался храбрым воином" - "Він виявився хоробрим воїном".
Радіослухач Сека написав: "Ніяких "Альона", "Єкатеріна", "Вєра", "Даніїл", "Лєонід"! Набагато милозвучніші для нас імена - Джон, Мері, Ганс і так далі".
Я не зрозумів, це гумор чи сатира. Вважаю, що в росіян хай будуть імена "Єлєна" (у побутовому спілкуванні "Альона"), "Єкатєріна", "Вєра", "Даніїл", "Лєонід". В англійців - "Джон", "Мері", у німців - "Ганс". А в українців - "Олена", "Катерина", "Віра", "Данило", "Леонід", "Іван", "Марія".
Чи є в українській мові слова "скоро" та "мужчина"? - запитує Роман Пришляк зі Львова. Серед прикметників для перекладу російських "быстрый" і "скорый" на першому місці в нас "швидкий", а далі - "прудкий", "хуткий", "моторний", "жвавий" і аж потім "скорий". Кажемо: "швидка їзда", "швидка допомога", "швидкий біг", "швидкий потяг". Прислівники "швидко", "хутко", "прудко", а в часовому розумінні "незабаром", "невдовзі", рідше "скоро".
Щодо слова "мужчина". Українська мова виявилася оригінальною серед усіх слов'янських. Бо у всіх слов'ян маємо: російське "человек - люди"; білоруське "чалавек - людзі"; польське "człowiek - ludzie", чеське "člověk- lidé" тощо. А в нас від множини "люди"шляхом зворотного словотвору, тобто не від однини множина, а від множини однина, виник іменник "людина". Тому слово "чоловік" звузилося в значенні і стало позначати лише представника половини людства. "Чоловік" тепер означає "протилежне до слова "жінка", а також член подружжя". Порівняймо: "За столом сидів смаглявий, довговидий та сухорлявий чоловік" (Іван Нечуй-Левицький); "Чоловік її давно помер, старшого сина в Туреччині вбито" (Марко Вовчок). Кажемо: "чоловіча стать", "чоловіча рима" (в літературознавстві), "чоловічий рід" (у граматиці). Слово "мужчина" подається в словниках з позначкою "розмовне, рідковживане". Тож треба зважати на ці рекомендації.

Перша й вічна столиця України - Київ

Дякую Ярославові Січинському за добре слово про мою сторінку.
Сьогодні хочу зупинитися на такій темі. Нерідко можна почути, що Харків - перша столиця України. Це аж ніяк не відповідає дійсності. Харків - це перша столиця радянської України, бо в Києві проголосити радянську владу більшовики не змогли. Тоді вони привезли до Харкова з Росії товариша Сергєєва, який назвався Артемом, і організували там проголошення радянської влади. А коли вже навели "лад" - тобто, постріляли та посадили справжніх українських комуністів або довели їх до самогубства, тоді 1934 року повернули столицю до Києва. Отже, Харків (я з повагою ставлюся до цього міста і його мешканців) усе-таки тимчасова столиця радянської України. А перша й вічна столиця України - Київ.
Радіослухачка Лариса запитує, як правильно писати - учений чи вчений секретар? В українській мові є слова, що починаються на "у" або на "в". "Узяти" і "взяти", "уже" і "вже", "учитель" і "вчитель", "уміти" і "вміти", "улітку" і "влітку" тощо. У таких випадках основним уважається варіант з "у". Тому його вживаємо на початку речення і всередині після приголосного. А з початковим "в" - тільки всередині речення після голосного. Це один із способів створення милозвучності української мови. Наприклад: "Улітку, саме серед дня, пустуючи, дурне ягня само забилося до річки напитися водички" (Леонід Глібов); "Як чарує очі влітку над горою сонця світ!" (Микола Терещенко). Отже, правильний варіант - "учений секретар". Так підписують документи. Кажемо й пишемо "Учений секретар поставив печатку", але "Принесли документи до вченого секретаря".
Євген хоче з'ясувати моє ставлення до слів іншомовного походження і запитує: наскільки потрібно захищати від них українську мову і чи потрібно це робити взагалі? Без іншомовних слів не обходиться жодна мова. В одних мовах тих слів більше, в інших менше. Насамперед варто використати лексичні й словотвірні можливості своєї мови. Запозичати треба лише тоді, коли для називання якогось поняття бракує власних слів. А іншомовні слова мусять бути підпорядковані фонетико-морфологічним законам мови -засвоювачки. У нашому випадку - української.

Чим "прайм-тайм" кращий за "найкращий час"?

Буває, що людина сама чогось не знає як слід, але прагне вчити інших. Причому, що менше людина знає, то агресивніше її навчання.
Один із наших радіослухачів твердить, що "невігласи-журналісти пишуть: "Фірташ має сплатити", а треба - "повинен сплатити", бо в українській мові мати можна лише предмет, а не дію".
Щоб спростувати це твердження, досить заглянути в академічний Словник української мови, де читаємо: "Що маємо робити, як маємо бути, де його шукати маємо?" (Марко Вовчок); "Чому я, губернатор, маю дізнаватися останнім?" (Олександр Довженко); "Цього дня мало бути велике свято" (Микола Трублаїні); "Татари мусили відступити" (Михайло Коцюбинський, т.4, стор. 830); "Він таки знав, що його праця повинна подобатися людям" (Михайло Стельмах, т. 6, стор. 656).
Отже, в українській мові є три слова, вживані як частини складеного присудка, відповідники російського "должен".
Так само подає й Російсько-український словник, т. 1: "Вы должны явиться вовремя" - "Ви повинні з'явитися вчасно"; "Затмение должно начаться в три часа" - "Затемнення має початися о третій годині"; "Не хочу, однако должен" - "Не хочу, проте мушу".
Євген запитує про неконтрольоване наповнення української лексики іншомовними словами. Те, що діється останнім часом, шкодить українській мові, гальмує або обмежує її можливості на рівні лексики й словотвору. У 20-х роках минулого століття українські мовознавці за прикладом чехів, греків, литовців прагнули якнайбільше використати можливості саме української лексики у творенні термінів та інших слів для називання абстрактних і конкретних понять. Але за часів боротьби з так званим українським буржуазним націоналізмом діяльність майже всіх тих мовознавців була оголошена шкідливою, їх репресували, а слова повикидали з мови. Згодом дещо повернули до вжитку, але тепер мову засмічують великою кількістю непотрібних чужих слів чи словосполук. На сторінках преси, в радіо- і телепередачах раз-пораз чуємо: "дайвінг", "дилер", "паркінг", "прайм-тайм", "фольк-музік", "когнітивний" і ще багато чого. Дехто вважає, що це ознака інтелектуалізації української мови. Але ж наведеним словам є цілком рівноправні українські відповідники: "підводне плавання", "посередник", "стоянка", "найкращий час", "народна музика", "пізнавальний". Певна річ, без запозичень не може обійтися жодна мова. Але запозичати потрібно лише тоді, коли на те чи те поняття у власній мові немає слова.
Якщо нове поняття виникло в якійсь мові, його запозичають разом зі словом, але згодом йому можна знайти власний відповідник. Треба брати приклад із чехів, греків та інших народів, які навіть для комп'ютера витворили назву на питомій основі.

Суржик - це хвороба, від якої треба лікуватись


Радіослухач Богдан прочитав в одному виданні, що на Кіровоградщині, Дніпропетровщині, Запоріжжі й на Донеччині поширений, як він пише, степовий діалект української мови. Чи це часом не російсько-український суржик? - запитує радіослухач. Суржик - це неконтрольована суміш з українських та російських слів. Його називають хворобою мови, тож від хвороби мусимо лікуватися.
А говірки зазначених областей є частиною найбільшого з трьох наріч української загальнонародної мови - південно-східного. Частиною цього наріччя є середньонаддніпрянський говір, на основі якого виникла сучасна літературна українська мова.
Слобожанський говір поширений у південно-східних районах Сумської області, на Харківщині, в північних районах Луганської області.
Степовий говір - це південні райони Кіровоградщини, Дніпропетровщини, Миколаївщини та Одещини. А також це Запоріжжя, Донеччина й Херсонщина.
Відрізняється цей говір від літературної мови кількома рисами. Зокрема, в дієсловах не відбувається чергування "д", "т", "з", "с" з "дж", "ч", "ж", "ш". Тобто, кажуть не "сиджу", а "сидю", не "кручу", а "крутю", не "вожу", а "возю" і не "ношу", а "носю".
Третя особа дієслів другої дієвідміни закінчується не на "ить", а на "е": "робе", "носе", "ходе" при літературних формах "робить", "носить", "ходить".
Прислівник "де" використовують замість "куди": "Де ти йдеш?" замість "Куди ти йдеш?".
Отже, степовий говір - це не суржик, а одне з територіальних відгалужень загальнонародної української мови.
Андрія цікавить етимологія слова "філіжанка". "Філіжанка" - синонім до слова "чашка". Наприклад: "Кава запарувала в малих філіжанках у руках у гостей" (Михайло Коцюбинський). "Купріян дивиться на філіжанку чаю, що парує на столі" (Григорій Тютюнник). Як і польське "filiżanka", грецьке "флідзані", це слово походить від турецького "fincan" з цим самим значенням.
Віталій запитує, як правильно казати - "гумка" чи "ґумка". Ідеться про те, чим витирають написане. Оскільки першоджерелом цього слова є середньолатинські "gumma", "gummi", то краще казати "ґумка". Бо багато хто ґекає в грецьких словах, але для цього немає жодних підстав. Греки кажуть "гама", "Горгона", а окремі українці тут ґекають. А там, де треба вимовляти "ґ", гекають. Треба казати "ґрунт", "ґума", "обґрунтований", "проґумований".

BBC © 2014 Бі-Бі-Сі не несе відповідальності за зміст інших сайтів

Цю сторінку краще видно в останній версії браузера з активованою функцією CSS