Архіви 2010-11

Про те, що псує фонетичне обличчя мови

Радіослухач Євген не погоджується з тим, що російське прізвище "Голубев" потрібно писати "Голубєв" українською мовою. На його думку, має бути "Ґолубєв".
Шановний слухач може залишитися при своїй думці, але наявне в усіх українських правописах правило, за яким однокореневі прізвища близькоспоріднених мов відтворюються власними фонетичними засобами кожної мови, на мою думку, не потребує змін.
Твердження Євгена про те, що "...російські імена та прізвища слід писати за правилами російської мови", досить сумнівне. Бо чому тоді тільки російські, а не угорські, грецькі, китайські чи ще якісь?
Насамперед ми повинні дбати про дотримання вимог фонетики й вимови української мови. А написання на зразок "Сєргєй", "Владімір", "Алєксандр", "Маріна" так засмічують і так псують фонетичне обличчя українського тексту, що він стає схожим на суржикові записи якихось жартівників.
Про фонетичне обличчя своїх мов дбають усі народи, які поважають себе. Литовці, наприклад, пишуть і кажуть "Александрас Пушкінас", латиші - "Александрс Пушкінс", греки шведського ботаніка й зоолога Ліннея називають "Ліннеос". Герой роману Гюґо "Знедолені" Жан Вальжан у греків - "Яніс Вальяніс". Таких прикладів можна навести багато. Це світова практика.
Відтворення російських та білоруських імен їхніми українськими фонетичними варіантами - давня традиція в нашій мові. І ламати її навряд чи варто. Якщо ми називаємо російського царя "Микола", а не "Ніколай", то це зовсім не означає, що ми починаємо вважати його за свого, як думає радіослухач Євген.
Коли Тарас Шевченко у вірші "Я не нездужаю, нівроку" писав "Добра не жди, не жди сподіваної волі -- вона заснула: цар Микола її приспав. А щоб збудить хиренну волю, треба миром, громадою обух сталить, та добре вигострить сокиру, та й заходиться вже будить", то це не означало, що наш поет уважав за свого Миколу Першого (Палкіна). Не означало й ім'я "Катерина", а не "Єкатеріна", що український народ мав за свою ту царицю, коли співав "Катерино, суча дочко, що ти наробила? Край веселий запорізький та й занапастила".
Радіослухачка Олена суперечить сама собі, бо підтримує Євгена. Пише, що їй "...було б легше жити, якби її ім'я в закордонному паспорті записали "Гелен" або "Елені", як звучить грецький оригінал. А так доводиться пояснювати, що це те саме".
Кому і для чого це пояснювати? У закордонних паспортах відтворюють українську форму імені, і це не потребує жодних пояснень. А щодо імені "Олена", то київська княгиня Ольга, прийнявши християнство під час свого перебування в Константинополі в 957 році, ще до хрещення Руси, дістала ім'я "Олена". Саме в українській формі, а не в грецькій "Елені". І нікому нічого не пояснювала.

Більшість імен прийшли в українську з інших мов


Радіослухач Олег уважає ознакою (далі цитую) "пануючої в філології ідеї меншовартості української мови" те, що ми відтворюємо російські та білоруські християнські імена засобами української фонетики.
По-перше, не "пануючий", а "панівний".
По-друге, в філології аж ніяк не панує ідея меншовартості української мови. Таке висловлюють лише російські шовіністи.
Багато філологів і не філологів, українців і не українців сказали чимало добрих слів про українську мову.
Наведу висловлювання відомого російського поета Володимира Солоухіна. Коли в середині 60-х років минулого століття в Радянському Союзі заходилися зливати мови й нації, поет був один із тих, хто виступив проти цього. Він написав статтю в "Литературной газете" "Що нас споріднює", яку закінчив словами: "Да здравствует великий русский язык, но и да здравствует сладкопевная, ни с чем не сравнимая украинская мова!".
Повертаючись до питання про імена, то Ім'я "Микола", як і білоруське "Мікалай", польське "Mikołaj", чеське, словацьке "Mikulaš", російське й болгарське "Николай", сербське "Никола", італійське "Nikkolo", пов'язані таки з грецьким "Ніколаос", а не з гебрайським "Mikhael", як думає радіослухач.
Не завжди звукова схожість є ознакою етимологічної спорідненості. Скажімо, імена "Наталя" і "Натан" зовні дуже подібні. Але перше з них пов'язане з латинським "natalis" - "рідний", а друге походить від гебрайського "Nathan" - "Він (тобто, Бог) дав". Від "Mikhael" походить українське "Михайло", російське, болгарське, білоруське "Михаил", польське "Michał", чеське, словацьке "Michal", італійське "Mikele".
У кожній мові християнські імена зазнали фонетико-морфологічних видозмін, пристосовуючись до законів кожної мови.
Твердження Олега про те, що "більшість імен в Україні власного походження", звичайно, патріотичне, але воно не витримує критики.
З дохристиянських імен українського походження в нас лишилися "Людмила", "Світлана", "Володимир", "Всеволод", "Святослав" та інші на "-слав", кальковані з грецької "Богдан", "Богодар", "Віра", "Надія", "Любов" та деякі інші. Решта прийшла разом з християнством.
Джерелами їх є грецька, латинська та гебрайська, тобто давньоєврейська, мови. Імена грецького походження - "Олена", "Микола", "Олександр", "Олексій", "Андрій", "Катерина", "Галина", "Григорій" тощо.
Латинські - "Сергій", "Віктор", "Віталій", "Валентина", "Наталя".
Гебрайські "Михайло", "Данило", "Іван", "Ганна", "Марія", "Яків".
Скандинавські імена "Ігор", "Олег", "Ольга", "Оскольд" є дохристиянськими, але згодом були канонізовані церквою.
Дохристиянські українські імена, крім названих, залишилися в прізвищах: "Ждан", "Неждан", "Нечай", "Одинець", "Третяк", "Буян" тощо.
Коли Олег уважає, що майже всі імена в нас питомі українські, то хай пояснить, що означають на українському ґрунті, скажімо, імена "Олена", "Григорій", "Наталя", "Сергій", "Іван", "Марія", "Ольга".
Це важко, на відміну від імен семантично прозорих - "Людмила", "Світлана", "Святослав" та інших.

"Вщерть" і "вщент" - це не те ж саме

Колись у слов'янських мовах існував звук, що його позначали літерою ѣ ("ять"). Згодом у різних мовах на його місці виникли інші звуки. У польській "а" - las, у білоруській і російській "е" з пом'якшенням попереднього приголосного - "лес", в українській "і" - ліс. Дожовтневий російській правопис зберігав традиційне написання літери ѣ, хоч вона позначала той самий звук, що й "е".
Українцям було легше, ніж росіянам, зорієнтуватися в російському правописі. Наприклад, росіянин не знав, чому слово "село" треба писати через "е", а "сено" - через ѣ. Або чому слово "хлебать" писати через "е", а "хлев" через ѣ.
В українській мові маємо "село", але "сіно", "хлебтати", але "хлів" і "хліб".
Отже, тоді вже українці знали, де писати в російській мові ѣ.
1918-го року ѣ усунули з російського алфавіту, але інтелігенція чинила опір такому нововведенню. Олександр Блок писав: "Без "ятя" хлеб не пахнет хлебом".
Друкарі не хотіли складати тексти без "ятя". Тоді Ленін наказав морякам у Петрограді піти в друкарні й позабирати звідти всі "яті".
Вони позабирали та викинули їх у Неву.
Згодом росіяни звикли писати без "ятів".
А тепер про слова, близькі звучанням, але різні значенням, тобто, про пароніми. Їх часто сплутують і вживають один замість одного. Є в українській мові такі пароніми "ущент" - "вщент" і "ущерть" - "вщерть".
Прислівник "ущент" або "вщент" означає "остаточно", "до кінця", "без залишку". Наприклад: "Привіт Болгарії, що пута вікові в священній боротьбі розбила вщент навіки" (Максим Рильській), "Його літак згорів ущент, лиш дим від літака" (Платон Воронько). "Ущерть" - "вщерть" - це "повністю", "до самого верху", "по самі вінця". Наприклад: "Вода стояла сливе вщерть з кам'яними цямринами криниці" (Іван Нечуй-Левицький), "Мріє, не зрадь! Ти ж так довго лила свої чари в серце жадібне моє, сповнилось серце ущерть" (Леся Українка).
З огляду на це, дуже дивно чути в публічному мовленні вислови на кшталт: "Ущент заповнені зали" замість "Ущерть заповнені зали".
Радіослухач Олександр Поліщук просить пояснити, чому словники подають у родовому відмінку однини закінчення "мікрофона", але "телефону".
За правилом, одиничні поняття мають у родовому відмінку закінчення "а".
А в назвах явищ, процесів, установ, підприємств, закладів тощо - закінчення "у".
З огляду на це маємо "мікроскоп" - "мікроскопа", "мікрофільтр" - "мікрофільтра", "мікрофон" - "мікрофона". "
Телефон" має два закінчення. Якщо йдеться про вид зв'язку, то "телефону", а коли маємо на увазі апарат, то "телефона".

Наші класики писали "етер", "катедра", "Атени".


Сьогодні я відповідаю на запитання Кирила Булкіна, який пише, що у приватному листуванні користується нормами Харківського правопису. Водночас пан Булкін пише про сумніви щодо використання деяких його норм у ширшому вжитку. Моввляв, чи це не дратуватиме якусь частину суспільства.
Щодо харківського правопису. Коли правописна комісія на чолі з членом-кореспондентом НАН України Василем Німчуком готувала пропозицію до перевидання "Українського правопису", то взяла правопис 1928 року за основу, бо то був перший загальноукраїнський правопис, в опрацюванні якого брали участь видатні українські мовознавці.
Більшість із них репресовано більшовицьким режимом. Але дещо з того правопису на сучасному етапі вже неприйнятне. Зокрема, пом'якшення "л" у словах типу кляса, клюб, бльокада. Або написання на кшталт Керчь, Обь з м'яким знаком тощо.
Проте я радий, що у приватному листуванні, у своїх книжках ви користуєтеся харківським правописом.
Ваші побоювання щодо від'ємної реакції людей на той правопис - перебільшені.
Нині чинний правопис не такий уже й традиційний. Ця традиція тягнеться від сумнозвісного 1933 року.
А наші класики писали: "етер", "катедра", "Атени", "Демостен", "Голгота", "міт", тобто, звук "th" послідовно передавали через "т", а не через "ф".
Леся Українка, наприклад, у драматичній поемі "Оргія" писала: "Навчитись мовчки доброї вимови, того б і Демостен не доказав". Або ще з цього ж твору: "В Атенській академії купити двох лавреатів можна за обол" . Ми маємо Агатангела - не Агафангела Кримського, Тадея - не Фадея Рильського. В українському народі широко вживані імена Текля, Тодось.
А Феклами й Феодосіями людей називали попи Московської православної церкви.
Кирило Булкін запитує ще, чи правильно писати в непрямих відмінках Київа, Київу, Київом?
Неправильно. Хоч так і пише Герой України Євген Сверстюк, на якого посилається пан Булкін. За фонетичним законом нашої мови пишемо і вимовляємо Київ - Києва, бо якщо Київа, то тоді треба і Львіва, Харківа, Чернігіва.

BBC © 2014 Бі-Бі-Сі не несе відповідальності за зміст інших сайтів

Цю сторінку краще видно в останній версії браузера з активованою функцією CSS