Блог Наталі Гуменюк homepage

Путін у гелікоптері, Обама на пляжі - у чому відмінність?

Цілий тиждень російський інтернет обговорював листування Путіна з блогером про те, куди з села подівся дзвін, ще один тиждень - як російський прем'єр-міністр самотужки з гелікоптера загасив два джерела займання під час показової операції порятунку палаючих рязанських лісів. Веб-спільнота дискутувала, чи мав Володимир Володимирович ліцензію на керування гелікоптером, а телебачення показувало героїчну картинку прем'єра-вогнеборця і захоплення членів екіпажу снайперсткою вправністю політика. Як годиться, у той визначний день розмов про Путіна-пожежника, котрий перед тим зобов'язався доставити дзвін у кожне село, було більше, аніж про десятки загиблих і їдкий смог на Москвою.

putin.jpeg

Хтось скаже, що картинка виправдана: це ж сигнал того, що у прем'єра все під контролем, і ситуація залагоджується. Все як годиться: лідер близький до народу, люди хочуть бачити, що їхні очільники в курсі усього, що відбувається в країні. Століття тому королі не могли не вийти на поле бою разом із своїми воїнами. У ХХІ-му столітті можновладці так само мають показати, що пліч-о-пліч з народом протистоять стихії. Інші, до яких у цьому випадку приєднаюся і я, наполягатимуть, що не про те говорять, не про те дискутують: краще б прем'єр-міністр займався прямими обов'язками, а не демонстративним пожежогасінням. І не тому, що не царська це робота самому на згарище, а тому, що в часи катастрофи жертви - куди важливіша тема, а пожежі хай гасять вогнеборці.

Не менший ажіотаж викликало фото американського президента Барака Обами під час купання з донькою Сашою у Мексиканський затоці, яку все літо рятують від розливу нафти. Обама заявив, що приїхав до Флориди показати приклад для туристів, повернути відпочивальників на американські пляжі.

obamaswimming.jpg

Що сказати: чи немає у американського президента важливішої роботи, ніж позувати перед камерами, борсаючись у воді? Однак, на адресу очільника Білого дому - жодного осуду. Тут мене можна звинуватити у подвійних стандартах, бо чому Обамі можна, а Путіну ні?

Десять років тому, у серпні 2000-го, відбувши сто днів на посту президента, Володимир Путін уперше приїхав на місце трагедії - до родичів загиблих у підводному човні «Курськ». Десять днів Путін не переривав відпустки, аж поки на той час керівник Фонду ефективної політики Марина Літвинович буквально не випхала його у Відяєво. Там від нього хотіли почути, що сталося з човном, чому припинили рятувальні роботи? Президент Росії запізнився на десять днів, а ще на чотири години пізніше запланованого увійшов до зали, де на нього чекали двісті родичів. Після двох з половиною годин непростої розмови Путіну поставили найскладніше питання: чому голова держави приїхав так пізно? Тоді президент пояснив, що його приїзд нічого б не змінив, навпаки - наробив би переполоху і відволікав рятувальників від роботи.Ту зустріч фактично не транслювали по телевізору, а Путін був незадоволений прямим контактом і відтоді майже не зустрічався з родичами постраждалих, а у критичні хвилини не виходив до непідготовленої публіки. Чаювання у Кремлі, на власній території - інша справа. Утім, Володимир Володимирович затямив інший урок - у лиху годину показувати, що саме він біля керма, на місці, з народом. Байдуже, що його приїзд наробить переполоху.

Ціна появи лідера на місці трагедії насправді висока: жвава діяльність екс-канцлера Німеччини Герхарда Шредера у затоплених під час повені містечках врятувала його політичне життя і допомогла удруге виграти вибори. Бездіяльність Джорджа Буша у перші тижні урагану Катріна у Сполучених Штатах вважають чи не більшим його провалом, ніж війну в Іраку. Це вже потім Буш 12 разів вилетить до Нового Орлеану, позуючи перед камерами. Ті показові візити критикували не менше, ніж фото Буша з пластмасовою індичкою, коли американський президент прилетів до Іраку, щоб власноруч пригостити солдат у День подяки, таким чином демонструючи турботу головнокомандувача про рядових.

bush-fake-turkey.jpg

Тож чого хоче публіка і як їй догодити? Як зберегти баланс між показовим приїздом на місце трагедії заради красивої картинки і потребою бути зі своїм народом?

У Пакистані, який нині переживає найстрашнішу повінь у своїй історії, не припиняються дискусії, чому президент Асиф Алі Зардарі їздив по закордонах, коли його країну накривала вода. Чи варте того залагоджування стосунків з британським прем'єром? У репортажах з місця трагедії потерпілі пакистанці повсякчас в прямому ефірі запитували «Де мій президент? Він повинен бути тут». Зардарі викрутився, пояснивши, що перебування на місці трагедії було б хіба символічним, бо яка з однієї людини поміч, він же, подорожуючи світом, збирав гроші на відбудову.

Американські консерватори звинувачують чинного президента Обаму в тому, що він на два дні запізнився з реакцією на розлив нафти у Мексиканській затоці. Обама таки сім разів прилітав на забруднені пляжі, але, віддам належне, не вдягнув красиві гумові чоботи і рукавиці і не взявся до роботи сам. Я не прихильник того, щоб найвпливовіша людина світу, як от американський президент, бігала по пляжу з відром, але купання Обами з донькою у Мексиканський зотоці є гарним символом. Справа не тільки в картинці, а її меті, і в тому, в яких обставинах її знімають. Нафтова пляма понизила рейтинг Обами, але президент таки змусив нафтового гіганта ВР покласти 20 мільярдів доларів у фонд відбудови, а туристи справді можуть відпочивати на пляжах Мексиканської затоки.

Коли б Барак Обама робив це лише заради картинки, на показ, демонструючи свою людяність, то достатньо було поплавати у відгородженому басейні, спорудженому спеціально для нього на березі. Звісно, купався б без доньки, а довкола стояли б губернатори і рятувальники, що дякували Бараку Хусейновичу за очищення води, супроводжуючи вигуками «яка чистеька водичка». Що намагався показати Володимир Володимирович у якості вогнеборця в гелікоптері, можна тільки здогадуватися. Напевне, продемонструвати, що навіть у статусі другого пілота він всемогутній.

Тим часом родичі моряків загиблих у підводному човні «Курськ» провели жалобну церемонію в пам'ять про десятиліття трагедії, яку проігнорували і російський президент, і прем'єр. Не думаю, що Володимир Володимирович про таку фото-можливість просто забув.

Агітація за міграцію. Відкритий лист до будь-кого.

Давно мені не було так соромно за колег-журналістів. Я не писатиму про політику чи підцензурні ЗМІ. Я збираюся написати про людей, яких мої колеги назвали «напівлюдьми». Йдеться про програму Нового каналу «Info-шок» про загрозу, яку для України становлять трудові мігранти, котрих автори повсякчас плутали з біженцями чи шукачами притулку з неврегульованим статусом. Заборонену законодавством міжнаціональну ворожнечу телевізійники розпалювали відповідним текстом: "Наш Вася будувати за копійки не піде, а їхній Рашид - о, ще й як! От і залишився Вася без роботи, бо невигідно! І що йому робити? Правильно: їхати до Польщі або ж Чехії" чи то пак "Невідомі хвороби, бруд - це напівлюди", "Арбайтен на бюргерів - що негром на плантаціях бути. Роботи чимало - та безкоштовно".

Описувати далі немає сенсу. По-перше, не одна вона така телепрограмма, по-друге, за мене це куди краще зробила одна з громадських організацій, що захищає шукачів притулку й працює у сфері протидії расизму. Її співробітники написали до керівництва телеканалу відкритого листа, в якому аргументовано пояснили абсурдність і невідповідність фактам фактично усього показаного у програмі, запропонували допомогти у майбутньому й оприлюднили це звернення на одному з профільних інтернет-видань, присвячених журналістиці. Не менше за саму програму вразили коментарі під відкритим листом. Наважусь передбачити - частина з них належить журналістам. Сайт же профільний. Замість обуритись расистською телепрограмою горе-коментатори продовжили захищали Україну від міфічної навали "восьми мільйонів нелегалів", згадуючи про здоровий расизм, відібрані робочі місця, при цьому посилаючись на європейський досвід протистояння міграції і далі плутаючи трудову міграцію, біженців, нелегальний перетин кордону.

kordon3.jpg

Ілюзій щодо толерантності українського суспільстві я ніколи не мала. Звідки тій толерантності взятися у країні, що так довго була за залізною завісою? Щоправда, принагідно звернуся до всіх: ну скажіть-но, у кого з Вас мігранти роботу відібрали?
У своєму блозі використаю власний шанс агітувати за міграцію, так само посилаючись на європейський досвід. От тільки інший. Поки українці розповідають, як мігранти відбирають у європейців робочі місця, самі європейці хоч і помалу, але почали змінювати риторику. Тут не йдеться про усілякі блакитні карти і відкриті двері для кваліфікованих мігрантів. Користь є й від заробітчан некваліфікованих. Бо те, що мігранти погано впливають на добробут країни - мізантропічний нонсенс.

Випадково від англійського журналіста мені до рук потрапило дослідження «Мігранти: чому вони потрібні нашій країні», написане британцем естонсько-французького походження Філіпом Легреном. Прочитавши книгу я свою чергу віддала її колезі з Відня, котрий під час інтерв'ю з лідерами Консервативної партії Австрії, дізнався від прес-служби, що напередодні місцевих виборів партія саме шукає аргументів, чому їхня країна потребує мігрантів. Таким чином книга опинилася в руках австрійських політиків. Порівняно з Британією австрійці мають драконівське міграційне законодавство. Водночас як у всій Західній Європі населення старішає, тож без свіжих мізків і додаткових робочих рук не обійтися. Протягом десятиліття європейські крайньо-праві нарощували рейтинг на популістських антимігрантських гаслах. Тепер доводиться виправляти власні помилки, обережно зізнаватися суспільству, що сказане раніше не зовсім правда. Потроху гасла змінюються. Звісно, спершу в прогресивніших країнах. За міграцію я агітую не тому, що прочитала книгу. На цей допис мені власних аргументів вистачить. Просто я переконана, що вільний рух людей - не товарів чи грошей - а саме людей робить світ цікавішим, яскравішим, багатшим і породжує нові ідеї, які згодом приносять прибуток. Чим би були Лондон чи Нью-Йорк, які по праву називають столицями світу, якби не різноманіття рас і етносів. Певно, такими б самими провінційними містами-музеями, яким став Відень, відколи перестав були столицею багатонаціональної імперії.

Розтиражована думка про те, що слюсарі, будівельники, збирачі полуниць забирають робочі місця місцевого населення - некоректна. Досвід півдня Сполучених Штатів показує: коли у працедавця є вибір - наймати американця чи мігранта з Мексики на одну й ту саму роботу, то працедавець обере співвітчизника. Якщо у кандидатів однаковий досвід, то перевага - за місцевим. Звісно, і у США, і у Європі достатньо тих, хто наймає працівників без документів, не дотримуючись правил безпеки на на рабську працю. Утім, у таких умовах не повинні працювати ні місцеві, ні іноземці. Це відповідальність держави, яка не може впоратися з працедавцями, котрі порушують закон.

Більше того: заробітчани створюють робочі місця для місцевого населення, адже там, де є будівництво, виникає робота для архітекторів, інженерів, виробників будматеріалів і продавців. Мігранти витрачають гроші й живлять економіку. У більшості країн ЄС мігранти не мають прав на соціальні виплати. Загальна сума, яку видає держава безробітним, не набагато перевищує ті тисячі, які деяким мігрантам довелося віддати нелегальним перевізникам. Більшість хоче знайти гарну роботу, а не жити за рахунок держави.

groshi.jpg
Дослідження Університетського Коледжу Лондона показало, що сума податків, які сплачують мігранти зі Східної Європи - на котрих нарікають британці - на 37% вища, ніж соцгарантії, які вони отримують. Водночас сума податків, сплачена народженими в Британії на 20% менша, ніж отримані ними державні виплати. Тож заробітчани не живуть за рахунок держави добробуту, а допомагають такій державі вижити.

Мені найістотнішими видаються ті переваги, які навряд чи окреслити цифрами. Користь міграції не стільки в робочій силі, а в нових ідеях, що з'являються завдяки сплетінню культур, ментальностей, досвіду, традицій, які приносять непередбачувані плоди, породжують те, що не запланує найідеальніша система відбору кваліфікованих мігрантів. Найпрогресивніші компанії світу - Google, Yahoo!, eBay, YouTube - результат роботи представників різних національностей. Винахідники цих компанії не приїхали за програмою кваліфікованого відбору, бо двадцять років тому ніхто й гадки не мав про Google. Аргументові, що треба краще вчити власних студентів, теж можна заперечити. Хоч як не навчай, а французький архітектор спроектує інакшу будівлю, ніж американський, тайський кулінар приготує іншу страву, ніж італійський, китайський лікар зверне увагу на інші симптоми, ніж польський, а індуський дизайнер по-іншому скроїть сукню, ніж, скажімо, фін. Неможливо запрограмувати те, що "мігрант Х може і має працювати там-то й робити те-то, саме тому він принесе нам користь." Зрештою батько Барака Обами їхав у США просто на навчання.

Поєднання культур-країн-досвідів дає незаплановані результати. Певно, якби не книжка того франко-естонця, не британський журналіст, який мені її подарував, не я, українка, яка передала її до Відня, то саме цього допису не було б. Ну й сподіватимусь, що австрійські консерватори використають хоча б один аргумент за міграцію на своїх місцевих виборах. Я ж обіцяю за цим слідкувати й обов'язково напишу.

Від податкового феодалізму до податкового відродження

Замість відпочивати влітку мені пощастило висвітлювати прийняття бюджету Великої Британії і спостерігати за роботою британських журналістів, зокрема за тим, як протягом кількох тижнів місцеві телеканали й газети розтлумачували глядачам тему податків. Усе почалося з дебатів у парламенті, настирливих співробітників бюджетного комітету, котрі бігали по редакціях і роз'яснювали суть графіків й діаграм у проекті кошторису, й продовжилося щогодинними прямими включенням, обговореннями серед експертів, круглими столами, твіттер-трансляцією аж до передовиць: «Податки й смерть - єдине, що є певним у житті» та слюсарем, що у пряму ефірі запитав віце-прем'єра Об'єднаного Королівства про підвищення ПДВ у ефірі найбільш рейтингового ток-шоу. Таке собі реаліті про податки! Куди там «Великому брату». Кульмінація - підвищення ПДВ з 17,5% до 20%. Чому виник такий ажіотаж? Звісно, не тому, що геть усі британські глядачі блискуче знаються на фінансових питаннях, а журналісти - самі доктори економічних наук. Податки стосуються кожного і багато в чому визначають розмір будь-якого сімейного бюджету.

taxes-for-freelancers.jpg

Для мене ж найцікавіше було спостерігати за суспільним дискурсом, що виник у Британії, а також пояснювати британським колегам, що можливий і інший варіант розвитку подій: голосування за бюджет в Україні, під час якого спікер ховався за парасолькою, щоб його не закидали яйцями, тривало всього кілька хвилин - того ж дня ратифіковували угоду про подовження терміну базування російського Чорноморського флоту в Криму. Тож багатьом українським ЗМІ нібито було байдуже до того, скільки грошей люди віддаватимуть до держскарбниці. Так-так, український бюджет на 2010 рік усього на три місяці випередив британський на 2011-й, - уточнила я.
Власне тоді я знову замислилася про те, скільки ж сплачую податків. Востаннє робила це, коли брала в бухгалтерії довідку для отримання візи і помітила, що віддаю державі відносно чималі гроші. Крім того, усвідомила усі труднощі перекладу, бо замість понять «зарплатня брутто» і «зарплатня нетто» українці використовують «зарплатня чистими» і «зарплатня брудними». Семантика не зовсім зрозуміла, але є щось дивне в тому, що зароблені чесною працею гроші - без сплачених податків - в Україні називають «брудними».

salary-income-tax-tips1.jpg

Те, що податок на додану вартість складає 20% - здається простішим. Вирішивши з'ясувати, чи я одна є таким невігласом, запитала друзів, колег, родичів і випадкових знайомих, чи знають вони, скільки податків сплачують і що таке ПДВ. Опитування на жодну репрезентативність не претендує, але правда в тому, що впевнено відповіли тільки журналісти, котрі висвітлюють економічні питання, й приватні підприємці. Дехто примудрився додати, що його це не обходить, адже платить працедавець.
Мені ж здається те, що працівник із працедавцем домовляється про зарплатню «чистими» і часто-густо просто не знає, скільки саме «кревних» віддає до державної скарбниці, бо сам не заповнює податкову декларацію, не сприяє зміцненню і без того хистких відносин «громадянин - держава». Думка вимагати щось від держави не виникне без відчуття того, що я особисто (а не мій працедавець) щомісяця сплачую доволі високі податки, мало того, купуючи пляшку води в магазині чи чашку чаю у кав'ярні, п'яту частину вартості товару віддаю державі, а не власнику кіоску чи кафе. Думати, що Україна бідна, тож і вимагати в держави нічого, значно звичніше. Звісно, в нас достатньо дрібних підприємців, котрі до копійки знають, скільки податків сплачують. Але який відсоток населення вони складають? Може, вони активніші, бо заповнюючи декларацію чітко знають, що втрачають.
Безумовно бюджет не наповниться через те, що люди знатимуть, скільки платитимуть. Але можливо, податкова формула не здаватиметься складною задачею, мимохідь озвученою в рекламних повідомленнях, якими найчастіше є економічні новини.
Від розміру податків залежить не тільки рівень добробут, а стиль життя в країні. Чи можна уявити Швецію без майже 40% виплат з приватних доходів громадян або Сполучені Штати без масової істерії щодо надбавки на всього половину відсотка? Сучасні британські аналітики, академіки, вчені кажуть, що розмір податків залежить від політичного устрою і суттєво впливає на відносини «громадянин - держава» та «виборці - політики». Колишній радник Тоні Блера, а нині директор Королівського товариства мистецтв Метью Тейлор, говорячи про податки, озвучує одну з ключових проблем сучасного британського суспільства: невідповідність/суперечливість очікувань і співвідношення того, що люди віддають і вимагають від держави. Соцопитування підтвердили: британці хочуть американських податків і шведського добробуту одночасно.

taxes-ukr.jpg

Більш того, деякі англійські політологи зуміли перейти на інший рівень. Аналітики Джуль Пекс та Роберт Філліпс у своїй книзі-блозі «Відродження громадян» пишуть: однією з найбільших проблем сучасного суспільства є те, що податки сприймають як оплату специфічних послуг, які надає держава. На їхню думку, відносини «покупець - продавець» зіпсували громадяни, котрі як відвідувачі крамниці за сплачені гроші вимагають від держави лише того, чого потребують і хочуть самі, а не того, що потрібне й іншим. Таким чином, люди перестали бути відповідальними громадянами, які, окрім прав, мають ще й обов'язки. З цим важко не погодитися. Водночас я не впевнена, чи можна уникнути фази «покупець-продавець» у відносинах між громадянами та владою. Перед тим як зробити стрибок від податкового феодалізму до відродження, варто бодай усвідомити, що платимо ми не десятину, а втричі більше. Віддаємо не «чисті» чи «брудні», а просто зароблені гроші. І не тому, що цього вимагає пан.

BBC © 2014 Бі-Бі-Сі не несе відповідальності за зміст інших сайтів

Цю сторінку краще видно в останній версії браузера з активованою функцією CSS