Ольга Хоменко
для Бі-Бі-Сі, Канни
Останнє поновлення: П'ятниця, 21 травень, 2010 p., 13:12 GMT 16:12 за Києвом
Канни: щоденник кінофестивалю
21 травня
Про Такеші Кітано і не тільки...
Такеші Кітано
Вечір закриття продюсерського нетворку відбувався у американському павільйоні. До закриття самого фестивалю було іще 4 дні, а продюсери, мабуть, вирішили, що їм уже досить цього дійства. Заїхали, потусувалися, познайомились один з одним, домовились про плани, впіймали одну-другу зірку, поставили "галочки" по всіх пунктах і нумо, додому! А фестиваль нехай продовжується.
Не меншає людей у павільйоні, де розміщені стенди кінокомпаній з різних країн. Навпаки, таке враження, що ближче до закриття деякі з продюсерів почали бігати швидше. Днями бачила одного такого продюсера, захеканий, він прибіг о п'ятій вечора на стенд балтійських країн і почав розповідати про те, що живе у Лондоні і недавно йому робили ремонт литовські будівельники, що працюють у Британії. А він почав їх розпитувати, а які фільми вони дивляться на дозвіллі і які фільми литовські їм до вподоби. Виявилось, що у Лондоні ніде купити литовські фільми. Хіба що хтось привозить з оказією з Литви.
Тоді він зазирнув у статистику в інтернеті, побачив, скільки литовців живе у Британії - здивувався їх кількості, з'ясував також, що на фільми із країн колишнього СРСР іще ніхто не купив прав на продаж, і вирішив, що то саме те - незахоплена ніша. І він закуплятиме кіно для усіх тих іноземців. Добра ідея, а почалася із такої життєвої необхідності, як ремонт.
Наразі oренда стенду протягом фестивалю коштує 6 тисяч євро на 12 днів. З одного боку, недешево, з іншого, коли говориться про кіно країни з таким населенням, як у нас, - це мізерна сума. В України є павільйон на фестивалі, і він саме виконує функцію презентації нового кіно всієї України, однак стенду тут, поруч з іншими кінокомпаніями, де тільки укладаються угоди, де можна було б шукати партнерів для нових проектів чи то залучати іноземних продюсерів до зйомок на наших локаціях, немає. Павільйон на вулиці - це офіціоз, а стенд - це місце, де відбувається робота і укладаються реальні угоди. Павільйон, кажуть, коштує дорожче, однак чому ж не зробити так, як японці і американці - і павільйон, і стенд? Розумію - дорого. Але не буває прибутків без капіталовкладень. Усі це знають. Може, варто зробити так, як прибалти, марокканці, йорданці, бразильці зробили тут, у Каннах? Оголосити себе "раєм" для іноземних продюсерів і шукати нові проекти для наших шикарних краєвидів, якщо у самих немає у даний момент грошей, аби знімати добре кіно?
Протягом декількох днів намагалася пробитися до режисера Сергія Лозниці. В середу відбулася офіційна прем'єра фільму "Щастя моє". Чула, що ті, хто бачив стрічку, іще довго не могли прийти до тями. Важкий дуже фільм. Навряд чи він буде масовим, цей фільм про життя у російській глибинці, знятий у Чернігівській області, фільм на межі документального і художнього кіно... На жаль, не вдалося взяти інтерв'ю у пана Лозниці. Телефон його іноземного прес-менеджера видавав у відповідь гудки... Але ось тут одна із газет давала Клацнути добру анотацію на цей фільм - почитайтеКлацнути .
Про фільм українського режисера розказати не вдалось, розповім про фільм японця Такеші Кітано. В Україні також дуже шанують цього режисера. Після 8 років пошуку у жанрі мистецтва режисер навіть почав писати картини, які минулого місяця успішно виставлялися у фонді підтримки мистецтва Картьє у Парижі. І ось Кітано зняв новий фільм. Про що він? Про якудзу, звичайно ж. Чомусь фільми Кітано й останні японські фільми взагалі скоріше асоціюються у глядачів саме із цією тематикою. Хоча Кітано Такеші, чи Біто Такеші, як його називають у Японії, знімає кіно не тільки про це. Це наразі перший за останні 10 років, після стрічки "Брати", фільм Кітано про якудзу. Чомусь йому ця тема небайдужа. Й імідж собі і сучасній Японії Кітано створив завдяки цьому. Кітано-якудза-розбірки-постріли-кров-філософічне завершення-глядачеві треба додумати що буде далі. Приблизно така схема.
Його фільми про якудзу користуються великим попитом за кордоном, вони добре продаються, міжнародні покупці кіно не проти, аби він і надалі перебував на ринку "кіно про гангстерів". Чого не скажеш про Японію. Так, там теж знають про цей його бік, проте, як у тому анекдоті,"люблять його не за це". У Японії Такеші Кітано успішно веде ток-шоу на соціальну та культурну тематику. Теми, які він піднімає у своїх передачах, під силу тільки Кітано - таке враження, що він і сам нічого не боїться. Фільми про гангстерів створили йому добрий імідж. Років 20 тому він починав як комедійний актор, був нікому невідомим і років 20 не міг вирватися із бідності та невизнання. Однак він таки став відомим і саме завдяки своїм режисерським роботам.
Сьогоднішні тридцятирічні японці показують своїм дітям комічні програми, у яких він знімався тоді і на яких вони виросли. Тодішні діти стали дорослими людьми і тепер їх цікавить інша проблематика. А Кітано - він, виявляється, не боїться змінюватися разом із своєю аудиторією. У цьому, мабуть, і є секрет його успіху. Він не боїться бути смішним і з'являтися у пришелепкуватих капелюхах та комічних окулярах у телестудії, також йому не страшно залякувати глядачів своїми гангстерськими фільмами, він не комплексує показувати обличчя на людях, одна половина якого трохи викривлена тіком. Він природній у тому, який він є: дорослий чоловік, котрий може сміятись, котрий не боїться заплакати на людях у студії, коли тема зворушлива (сама бачила). Він - талант, який пережив багато страждань, але таки дістав визнання. Чи то краще сказати - дожив до визнання. Своєю "справжністю" він заслужив у японської публіки неабияку повагу. Кажуть, що навіть справжні якудза його дуже поважають. Словом, гарна рольова модель дорослого чоловіка, який сам себе зробив, є у японських чоловіків. Браво, Кітано-сан!
109 хвилин нового фільму японського режисера під назвою "Гнів" розповідають про те, як глава головного у місті клану якудзи (актор Соічі Кітамура) не задоволений одним із своїх людей на прізвище Ікемото (актор Джюн Кунімура), який заключив угоду з сім'єю Мурасе, що торгує наркотиками. Він бажає припинити цю діяльність, тому і просить Отомо, якого грає Такеші Кітано, "розібратися" з Мурасе. Далі за сценарієм - купа вбивств, а закони - писані і неписані - занадто слабкі, аби якось припинити всі ці безчинства. Таке враження, що у фільмі немає жодного персонажа, якому можна бодай симпатизувати.
Саме, мабуть, тому на фоні всіх цих битв японської якудзи, глядачеві в око різко впадають привабливі картинки простого буденного світу - з мириним небом і сонцем, через який, однак, мчать на своїх чорних лімузинах бандити. Усе це динамічне дійство супроводжує і посилює музика Кеїчі Судзукі.
Стрічку "Гнів" випущено у 2010 році японською кінокомпанією Бандай Віжуал, котра входить до відомої японської групи Бандай, що виробляє ігри та іграшки. Можна цілком припустити, що із цього фільму скоро можуть зробити і комп'ютерну гру - у Японії так буває.
20 травня
“Шантрапа” Отара Іоселіані
На фільм Такеші Кінато втрапити не вдалося. На обидва покази, вранці і ввечері, квитки розійшлися миттєво. Кажуть, що фільм важкий, як і всі стрічки Кітано, в яких є бандити, стрілянина і кров.
Зате вдалося дізнатися про фільм іншого відомого режисера - стрічку Отара Іоселіані “Шантрапа”. Усі чули слово “шантрапа” і звичайно ж знають, що воно означає. Однак, виявляється, воно походить від французького “chantera pas”, чи “не здатен співати”.
Наприкінці 19 століття багаті родини у Санкт-Петербурзі водили своїх дітей до вчителів італійського бельканто в надії зробити із своїх нащадків оперних співаків. У ті часи російська аристократія говорила французькою мовою і італійські вчителі вивчили два слова французькою аби спілкуватися з батьками дітей. Тим, кого вони обирали, говорили: “Chantera”, чи “співатиме”, а тим, хто не проходив відбір - “Chantera pas”, чи “не співатиме”. Пізніше, в російській мові це слово набуло іншого значення, ним стали називати тих “що ні на що не здатні” чи “ті, що поза суспільством”.
У радянському кінематографі активно працювало приблизно 120 режисерів, проте навряд чи глядач знав багатьох із них поіменно, скоріше за їх фільмами. Отар Іоселіані належить до групи режисерів, яким довелося потерпати гонінь за радянських часів, фільми його сильно різала цензура.” У 1979 році, коли йому присудили премію “Пастораль” це спричинило до того, що йому довелося виїхати з країни. Перший фільм був знятий у Парижі вже 1982 року, а наступний вже був на Канському кінофестивалі 1983 року.
Притискали режисера, мабуть, тому, що він бачив і показував світ по-своєму і саме тому був поза колом тих, кого кликали “придворним” радянським кіно. Тобто, режисер, у якомусь сенсі сам був “поза колом”, був “шантрапою” для чиновників від радянського кінематографу.
Саме про такого героя і розповідає його фільм. Ніколас - митець, кінорежисер і йому нічого не потрібно, окрім того аби мати можливість вільно самовиражатися. Це прагнення свободи приносить йому численні проблеми. У Грузії, його роботи ідуть у розріз із тодішньою ідеологією. Його не приймають, його роботам не дають можливості бути побаченими. Він вирішує виїхати до Франції - країни свободи та демократії. Однак, виявляється, що і там його ніхто не чекає і він там на довго не затримається. Мабуть, у основу цієї історії Іоселіані поклав якісь моменти із власної історії.
Фільм починається кадрами знятими самим Іоселіані у далекому 1959 році. Кажуть, режисер хотів почати його кадрами якогось із заборонених у Радянському Союзі фільмів Георгія Шангелії чи Андрія Тарковського, однак виникли проблеми із авторськими правами, то він вирішив скористатися власним матеріалом. Таке враження, що стрічку немов би заеліпсували, глядач розуміє, що герої як були друзями в дитинстві, так ними і залишилися, не зважаючи на різні життєві катаклізми.
Окрім того, складається враження, що музика у цьому фільмі використана не для того аби передати почуття глядачам, вона — сама ніби окремий герой зі своїми почуттями та настроєм.
Про що ця стрічка? Про те, про що знімають усі великі режисери. Вона про необхідність лишатися самим собою не зважаючи на зовнішні обставини. Це, однак, може бути дуже невдала спроба, бо зовнішній світ - він сильніший. Проте у самому процесі опору зовнішнім обставинам також багато, як не дивно, але задоволення і це мабуть саме те, про що хотів розказати глядачеві Іоселіані. Кажуть, сам Іоселіані також вважає, що кіно і процес його створення — це також скоріше гра, забавка, процес від якого отримуєш задоволення, де режисер - усередині цього процесу, координує його хід, ніж безсонні багатогодинні дні і ночі на знімальному майданчику.
Також, як і в інших фільмах Іоселіані у цій стрічці особливо важливі діалоги між героями. Кінорежисер майже ніколи не робить крупних планів акторів, ніби вважає, важливішим те, про що актор говорить, ніж те, що висловлюють його очі.
Наразі, сам Іоселіані також зіграв у картині невеличку роль. Цього не планувалося, однак, актор якого вибрали, помер незадовго до зйомок, тому режисеру довелося самому долучитися до акторського складу.
Відомо також, що на зйомках у Іоселіана, режисер робить щовечірні спільні читання сценарію для всіх акторів, бо вважає, що репетиція-найважливіша частина у зйомках, вона, як хореографія у балеті - допомагає підтримати загальний жвавий ритм картини. Також не зважаючи на сучасні комп’ютерні технології у сфері монтування кіно, режисер все таки інколи надає перевагу монтуванню вручну.
19 травня, Канни
Такий “Прекрасний” Хав’єр Бардем
Розповім сьогодні про новий фільм іспанського режисера Алехандро Гонзалес Інаріту “Прекрасний”(Beautifull). Це спільний мексикансько-іспанський проект. Іспанський режисер вперше повернувся до іспаномовної картини, після успіху свого мультинаціонального багатомовного проекту “Вавілон” та фільму “21 грам”, знятого в Америці . Наразі, глядачі його також пам’ятають по його нашумілій дебютній картині “Аморес Перос”.
Такий “Прекрасний” Хав’єр Бардем
Нову стрічку режисера названо так як її головного героя, котрому при народженні дали ім’я з помилкою. У головній ролі — зірка іспанського кіно Хав’єр Бардем, якого багато хто пам’ятає по фільму “Вікі. Крістіна. Барселона”, де він грав вальяжного мачо. К цій картині в нього зовсім інша роль. Взагалі подейкують, що “Прекрасний”, через його соціальну тематику, навряд чи варто сподіватися на касовість , його навіть буде важкувато продати. Однак, все таки можливо це і вдасться зробити завдяки популярності Хав’єра Бардема, бо є багато глядачів, особливо глядачок, котрі підуть лише на його ім’я написане у титрах.
Герой Бардема у цій картині уособлює нетрі Барселонської тіньової економіки, він займається різними “сірими” чи “чорними” оборудками, в які також входить влаштування на роботу нелегальних іммігрантів з Китаю та “опікування” африканськими вуличними торгівцями. Окрім того, він самотужки виховує двох дітей, бо розійшовся із дружиною на ім’я Мамамбра(яку грає Марсель Альварес), котра окрім того, що страждає на алкоголізм та біополярний розлад, іще до того і зраджував його, бідолаху, із його рідним братом. Уся жіноча половина залу вже бажає відколошматити Мамамбру, жаліючи героя Бардема і ніяк не розуміючи, ЯК же це МОЖНА зраджувати такому, як Бардем!) :-)) До того ж самому герою Бардема лишається жити недовго, бо його діагностують на рак простати. Окрім того, долучається іще колізія з того, що герой приторговує місцем рідного батька на кладовищі. Словом, таке собі іспанське нагромадження катастроф з елементами чорного гумору. На фоні найпотаємніших та малоприємних вуличних дір Барселони, які тільки можна було тільки знайти.
Варто відмітити операторську роботу Родріго Пуерто. Глядача занурюють у нічне вуличне життя Барселони, з усіма його крупними планами - від вуличних яток до туалетів у закладах міського харчування. Картина також атакує глядача своїми агресивними звуками. У одній із сцен, де зображено нічний клуб, у глядачів у залі було повне відчуття, що вони саме там і перебували. Багато хто жалівся потім на ту музичну какофонію. Однак, автори запевнили, що такий звуковий ефект є навмисним, аби дати глядачеві ефект особистої присутності. Сцени між головними героями - “Прекрасним” та Мамамброю, здається, не мають завершення. Поліція агресивно поводиться із вуличними продавцями. Усе це дає змогу відчути динамічну енергію іспанського міста та стрімкий ритм драматичного життя головних героїв.
Бардем у цьому фільмі чудесний, як завжди, однак його герой, здається, не дає йому змогу проявити увесь свій акторський талант, бо по натурі своїй він не той чоловік, який у стані усвідомити усю глибину того, що відбувається з ним, його родиною і його душею. Окрім того, знаючи, на скільки глибоко сам “Прекрасний” забруднений тим, чим він заробляє на своє прожиття, якось важко повірити до кінця у сентиментальність його серця та здатність на щось більше...Музика Густаво Сантаолалла додає фільму особливої драматичності та експресії. Фільм не з тих, які можна подивитись і відразу забути...Такі фільми усім — від візуального іміджу, музики та катастрофічної сюжетної лінії— сильно розбурхують глядачеві душу і запам’ятовуються надовго. 138 хвилин цієї мексикансько-іспанської стрічки відверто важко дивитись, але дивитись все таки варто. Як усяке добре кіно примушує замислитись над багатьма речима: як живеш, чим живеш, із ким живеш, навіщо?
На Канському кінофестивалі публікують щоденний журнал “Екран Канського кінофестивалю”. Учора на сторінках цього видання було вміщено кадр із цієї стрічки. То зовсім інший Хав’єр Бардем - не такий, як у “Вікі, Крістані, Барселона”- похмурий і змучений. Але все-таки “Прекрасний” і глибокий, бо Бардем. Покажу його і вам.
Той вечір і справді мав якийсь “іспанський” присмак, бо на вулиці мені раптом трапився Педро Альмодовара. Я навіть спочатку не повірила, бо якось не вірилось, що сам Альмодовара може отак просто кудись ходити пішки, бодай навіть вулицями Канн. Поки я про це думала, він швидко, із грацією притаманною лише повним людям, прочимчикував кудись повз мене — у білих штанях та червоно-брунатому піджаку, під рукою тримаючи барсетку. Повністю сивий. Люди бігли за ним, фотографували йому і вітались. Двоє охоронців намагалися розчистити йому дорогу. А він посміхався і ішов далі.
17травня, Канни
Українці на Круазет
Біля Палацу фестивалів фотографи вже влаштували невеликий розпродаж фотографій з червоних доріжок фестивалю цього та минулих років. За 22 євро можна придбати фото улюблених зірок розміром 20 на 30 сантиметрів. Тут багато чого є - і минулорічне фото, яке облетіло увесь світ — Анжеліна Джолі з Бредом Пітом і маса фото цього року. Мені впало в око фото, на якому - Гаель Гарсія Берналь. Він посміхається, ніби щось знає такого, чого не знаємо ми. Він цього року у Каннах очолює журі “короткого метру”.
Фольк-панк-рок юкреньєн: Фома з акордеоном розважав набережну Круазетт
У Каннах триває шоу. Частиною цього шоу є крокування червоною доріжкою. Саме дійство фестивалю нагадує кіно. Причому зірки виконують ролі зірок, а гарно вбрані глядачі — це масовка, якій, наразі, також дають можливість відчути себе “зірками”, бодай хоч на три хвилини.
Зірки не відразу, виявляється, й звикають до своєї зіркової ролі тут у Каннах. Адже одна справа - зніматися у кіно, а інша - крокувати містом, де на кожному розі на тебе очікує розбурханий натовп із бажанням потиснути руку, сфотографувати чи просто помахати рукою. І якщо в інших ситуаціях вони ще можуть сказати, що вони жодного відношення до кінобізнесу не мають, то тут - уже ніяк не відвертітися.
Учора читала інтерв'ю Венсана Каселя одному французькому виданню, в якому він признався, що коли був тут у Каннах вперше весною 1995 року, то ніяк не міг подолати відчуття ніяковості від того, що всі щось від нього хотіли, а зараз, через 15 років, - уже якось звик. Що вже нема того трепету, який був тоді, а зараз — це просто, як участь у шоу.
Канни, окрім міжнародного кінофестивалю, також проводять фестиваль реклами "Каннські леви", фестиваль піротехніків, міжнародну виставку працівників аудіопродукції, форум телевізійників, найбільшу в Європі виставку комерційної нерухомості. Таке вже це місто... Поряд, у 30 хвилинах від Канн, знаходиться невеличке місто Грасс - столиця французької парфумерії, а у годині їзди — фешенебельне Монако.
на пляжі у Каннах все іще працюють екскаватори - очікують на бурю на морі, тому посилено укріплюють берегову лінію. Виглядає цікаво: гарні білі палатки, в яких відбуваються вечірні прийоми, перемежовуються з жовтими екскаваторами... Сюр і гламур в одному флаконі.
Декілька днів тому, спонсори - компанія "Немирів" та Українська кінофундація - презентували прийом і в українському павільйоні. На прийомі виступила пані Катерина Ющенко, фонд якої “Україна 3000” активно підтримує український кінематограф. Співали Камалія, фільм за участю якої, “Чоловік моєї вдови”, також представлено на кіноринку у Каннах, та Фома - лідер “Мандрів”. У той вечір під запальний фольк-рок у виконанні Фоми з акордеоном, здавалося, танцювала уся Круазетт.
Наразі вже відомі фаворити цього фестивалю. За останніми даними лідирує фільм британського режисера Майкла Лі “Іще рік”. Післязавтра має бути офіційний показ фільму українського режисера Сергія Лозниці “Щастя моє”, шанси якого кінокритики також оцінюють досить високо.
16 травня
“Три історії Галичини” - Ольга Онишко, Сара Фархат
Мені пощастило зустрітися з пані Ольгою Онишко, фільм якої Клацнути “Три історії Галичини”, створений у співавторстві з Сарою Фархат - один з чотирьох, що репрезентують на Канському фестивалі Україну.
Стрічка представлена на кіноринку, й український павільйон протягом фестивалю двічі влаштував її показ для покупців кіно.
Передісторія цієї зустрічі також цікава - на вебсайт Бі-Бі-Сі прийшов лист, в якому дописувач попросив дізнатися про пані Ольгу більше та написати про неї, що я й зробила.
“Три історії Галичини” - Ольги Онишко
Неділя, 10 ранку, ми сидимо із пані Ольгою, вишуканою брюнеткою, у кав’ярні “Фестиваль” на набережній Круазет у Каннах і я її розпитую про картину.
Пані Ольго, розкажіть, будь ласка, трохи про себе.
- Я народилася у Львові, закінчила Львівський університет, працювала спочатку на радіо Люкс, потім у міжнародному освітницькому проекті, а згодом - у міжнародній організації, проте з дитинства мріяла про кіно. Однак, як ви знаєте, у радянські часи то було дуже непросто - стати режисером. Особливо, якщо твоя родина не належала до світу кінематографу. Згодом, коли мого чоловіка направили на роботу до Вашингтона, у мене вже було двоє маленьких дітей, і я подумала, що можна було би виконати давню дитячу мрію, і там уже, у Вашингтоні, вступила до трирічної магістерської програми з мистецтва в American University. Це, наразі, престижний університет Америки, у котрому дуже сильна підготовка кадрів для світу документального кіно
А як у вас виникла ідея цього фільму?
- Іще перед вступом до цього університету я купила камеру і поїхала до України, вирішивши почати щось знімати. Мене цікавила тема того, що пережили люди на Галичині протягом другої світової війни. У Львові я брала інтерв’ю у очевидців тих часів і один історик, з яким я говорила, мав їхати у той день до Унівського монастиря виступати з доповіддю. Аби продовжити з ним розмову, я також приєдналася до нього. Саме там я почула розповідь Арона Вайса - героя нашої першої історії. Він розповідав про своє дитинство, про місто, у якому поряд жили українські, польські та єврейські родини. І коли почалися перші погроми, то єврейська родина просить сусідок-українку та полячку заховати їх усіх у підвалі будинку, вони там переховуються протягом 22 місяців. Син українки вступає працювати у поліцію, то вона мусить приховувати правду про цього хлопця, якого переховує не тільки від усіх сторонніх, але і від власного сина. Коли у місто приходить Червона Армія, тоді вже українська матір просить матір єврейську заховати її сина, що працював у поліції. І вона ховає, бо матері, як ніхто, розуміють одна одну.
Мене це настільки вразило, що захотілося про це розказати. Українці мають знати і таку свою історію. Мені здається, що українці, особливо на Галичині, сильно переймаються історією і часто зациклюються на стражденності та власній знедоленості, на тому, що тривалий час перебували у позиції соціальної несправедливості. Проте мені хотілось показати, що також є і інші погляди, інші світи, - були також і поляки, і євреї. Коли чуєш усі історії разом, переймаєшся їхніми болями, бачиш ширшу картину, тоді, мабуть, нарешті і переступаєш через власну “знедоленість”.
Тобто, ваш фільм - він про людей, незалежно від національності, і про те, який вибір вони роблять у карколомний життєвий момент?
- Так, усі є люди. Коли вони поставлені у важку ситуацію, то національність — то вже неважливо. Тут вже треба зробити вибір - бути людиною чи ні. У такий момент вибору проявляються ті цінності, які були у нас закладені у дитинстві. Тяжко робити вибір навіть щодня, набагато легше нічого не вибирати. Проте, це війна - і від вибору залежить життя... переломний момент. Тому мене так зацікавила ця тема.
Чому героїнею цієї другої історії стала жінка, котра переховувала Шухевича, Оля Ілько?
- Багато у нас говорять про перемоги чоловіків. Ось історичний ювілей Шухевича нещодавно відзначали. А про перемоги жінок - майже нічого, а їх було багато - жінок, які допомагали УПА. Оля пішла у підпілля із дітьми, а потім, коли її заарештували, дітей теж арештували, відправили у дитбудинок і навіть змінили їм прізвища. Її катували і шантажували. Вона мала зробити вибір - зрадити підпілля, проте врятувати дітей, чи втратити дітей, не зрадивши підпілля. Вона вибрала друге. І от слідчий, який фактично її катував, бачачи як вона себе поводить, настільки проникся до неї повагою, що він їй розказав, де знаходяться її діти і яке у них тепер прізвище, - вона змогла них в такий спосіб відшукати.
Є речі, які ми почали забувати і перестали цінити. Є така річ, як повага до ворога. Коли ти поважаєш ворога — ти, перш за все, поважаєш себе. Особливо це зараз актуально для України - варто такі історії пам’ятати. Якою б не була політична ситуація - варто залишатися людиною.
Розкажіть, будь ласка, про третю історію з фільму.
- Це історія про пана Бартмінського - патріотичного поляка, який став священиком римо-католицької церкви у 60-роки, коли у Польщі за таке переслідували і саджали до тюрми. Він стає священиком у Перемишлі, де було багато українців. Після українсько-польської війни українців звідти виселяли, закривали церкви. Пан Бартмінський - поляк, починає відбудовувати місцеві українські цвинтарі та реставрувати українські церкви.
Це іще одна розповідь про маленькі щоденні подвиги, де кожного дня звичайні люди роблять непростий вибір. Це також про те, що ворога треба поважати. Він у такий спосіб об’єднав парафію. Ці три історії - це такі обнадійливі випадки, які допоможуть, перш за все, самим українцям, які часто не найкращим чином говорять про свою країну, що все не так погано. Це такі драматичні історії, які, можливо, непросто слухати і дивитись... Проте вони допоможуть полюбити себе.
А як ви стали співпрацювати із Сарою Фархат, і як взагалі ваші інтерв’ю перетворились на фільм?
- Ми з Сарою разом вчилися на курсі. Нам треба було зробити проект у парах. Вона з Лівану - там зараз відбувається щось дуже схоже до того, що було у Галичині під час другої світової війни. Етнічне несприйняття у багатьох точках країни. Тому її привабили українські історії — вони чимось дуже схожі. Це історії перемоги духу, історії про те, як перейти через несприйняття. Ми вирішили не додавати нічого ліванського у картину, бо це людські історії - просто із забарвленням певного історичного періоду. Однак їх проблеми багато у чому спільні для всіх.
Вам хтось іще допомагав у зйомках?
-Так, бо нас було тільки двоє і камера. Особливо хочеться подякувати за операторську роботу Петру Дідулі з українського католицького університету. Ці історії так захопили усіх, що ми отримали підтримку від багатьох людей. Пост-продакшоном займалася компанія Хеллінгер, за що їй величезна подяка. Вони зробили увесь монтаж у режимі он-лайн на світовому професійному рівні для нас безкоштовно, а це, насправді, дуже дорогі послуги. Також нашим креативним радником є Гарі Грифін, який отримав нагороду Американської кіноакадемії у галузі документального кіно. Ми також дуже вдячні українському павільйону на Канському фестивалі за те, що вони двічі організували показ нашого фільму тут.
А вашої родини також торкнулася війна?
- Так, а кого вона не торкнулася? Дід був у німецькому полоні, тітка - у Сибіру. Знаєте, трагедія України дуже специфічна, ми не знаємо, як про неї говорити. Символ неї дня мене - це битва під Бродами, де зітнулися між собою СС Галичина та Другий український фронт. Це не німці воювали там із совєтами, це українці воювали проти українців. Коли ми нарешті оцінимо те, що там тоді відбулося, то, може, у нас ніколи не буде більше братовбивчої війни. Під час того, як я записувала матеріал для цього фільму, я плакала лише один раз. Коли я записувала інтерв’ю з чоловіком-росіянином, який командував у 25 років танковою дивізією, там у битві під Бродами. Він заплакав тоді і сказав: ”Это была самая удачная атака в моей жизни". Він плакав, коли про це говорив. Пройшло багато років, перш ніж він зміг повернуться до цієї теми і усвідомити, що ж тоді відбулося там, під Бродами. Якщо ми також усвідомимо - може, у нас відбудеться консолідація українського населення між собою. Воно нагадує громадянську війну в Америці. Це як колись сказав Лінкольн про ту війну, що “тут лежать не воїни однієї чи другої армії. Тут лежать наші брати, батьки і сини”. У нас теж має відбутися така промова, котра консолідує наше суспільство. Україна чекає на свого Лінкольна. Так багато часу минуло з того моменту, а цю битву іще ніяк не оцінено. Допоки це не зроблено — одні сили можуть налаштовувати іти проти других. Львів - він як Броди - дуже багатонаціональний. Донині існують німецький, польський, старо-єврейський, руський квартали - там жили люди різних націй. Після війни ці різнобарвні кольорі і запахи Львова звелися до руїн міста без людей. Скільки людей загинуло, ніхто так і не знає достеменно. Дехто навіть говорить про 87 відсотків населення, котре зникло...
Тобто, ваша стрічка - вона не про одну якусь націю та її турботи, вона глобальніша?
- Не можна говорити про те, що сталося в Україні, однозначно. Дуже легко накинути ярлика “колаборант” чи “герой”, все не так просто. Усе було складніше і набагато цікавіше, якщо можна так сказати. Назвати так - це значить спростити. Мені здається, що зараз українці вже готові до того, аби витягти старі переконання із шафи і переоцінити їх. І може бути, що нам стане легше після цього жити. Війна закінчилася 65 років тому, а ми до сих пір не можемо порозумітися. Як таке може бути?
Підходить Сара Фархат і каже, що на Близькому Сході ті ж самі проблеми, причому кожен із народів має свою власну версію історії та того, що відбувається. Так само, як в Україні - українці, поляки, євреї, росіяни - у кожного свій погляд. І ніхто не знає, як оцінити ці версії та погляди.
А чому ви вирішили подати цей фільм на Канський фестиваль?
- У Каннах немає категорії "документальне кіно" у конкурсі. Ми також плануємо подати цей фільм на фестиваль документалістики у Амстердамі та у Торонто. Проте, Канський фестиваль — дуже відома подія. Тут на кіно ринку зустрічаються усі основні гравці ринку кіноіндустрії. Для будь-якого кіно важлива не тільки історична компонента, але і наявна цінність реалізації. Потрібно аби фільм знайшов свого глядача. Успішність фільму залежить від того, скільки людей його побачили. Важливі маркетинг та дистрибуція.
Коли фільм зможе побачити український глядач?
- Ми шукаємо зараз дистриб’ютора і сподіваємося, що кінотеатри та телебачення його придбають. Може, навіть як навчальний матеріал для уроків історії. Ми намагалися дуже складні історії розповісти просто і неупереджено, без жодних власних коментарів. Як ці події бачили наші герої. Ми дуже сподіваємося, що люди в Україні також зацікавляться нашою стрічкою. За 83 хвилини стрічки глядач зможе “прожити” те, що було більше ніж півстоліття тому
15 травня
На цих вихідних у Каннах очікується купа людей. Всього у місті 70 тисяч жителів, а цих вихідних очікується іще додаткових 100 тисяч. У сусідній аеропорт у Ніці чекають тисячу приватних літаків, французька залізниця також пустила декілька додаткових потягів до Канн.У яхт-клубі вже стоїть яхта якогось шейха з Катара. Словом, як колись писав про Канни Гі де Моппасан: “Принци, принци, скрізь принци”. У цій купі гостей, окрім принців та шанувальників кіно, французька поліція також очікує і кишенькових злодіїв, і рекомендує гостям бути обережними зі своїми речами.
Учора нарешті я пройшлася тією самою червоною доріжкою у Палац Фестивалів на коркурсний показ на вечірній сеанс у кіно. І сама на собі відчула, що то таке, коли на тебе націлені штук п”ятдесят фото і кіно-камер. Змішані почуття - або злякаєшся, або відчуєш себе кінозіркою :-). Фільм починався о пів на одинадцяту, двері у кіно зачиняли у десять по десятій. Квитки перевіряли сім разів - я порахувала. Показували фільм корейського режисера Ім Сан Суна, рімейк картини режисера 60-х років Кім Кі Єна, “Служниці”. Сам режисер та актори прийшли останніми.
Стрічка приголомшлива. Я не здивуюся, якщо вона отримає Золоту Пальмову Гілку- вона того варта. Драма з кінцівкою на кшталт фільмів жахів.
Розкажу коротенько. У родину корейських багатіїв, де вже є 5-річна дівчинка і мають народитися близнюки, беруть на роботу служницю, доглядати за дітьми. Вона - перелякана жінка із провінції, котра щойно розлучилася і поховала матір. У неї є одна близька подруга, у якої вона і живе до того. У цьому будинку від служниць вимагають ходити у формі і виконувати забаганки молодої вагітної дружини хазяїна. У них вже є одна літня служниця, котра живе і працює тут багато років і перейняла усі звички господарів. Кумедно виглядає, як чопорна при господарях літня жінка, коли вони кудись від’їжджають, з криком “Свобода!” , стрибає від радості у великій вітальні будинку.
Тим часом, хазяїн - такий собі корейський “бон-віван”, котрий ні у чому не знає відмови. Побачивши одного разу служницю, котра миє ванну, іншого вечора він приходить до неї у кімнату з тривіальною пропозицією... А вона не знаходить собі сил йому відмовити. Далі по сюжету - відвертий секс, зневага, різниця соціальних статусів, конфлікт жінок, бійка, невміння постояти за себе, як результат - занадто драматична розв’язка. Приголомшлива візуальна картинка - на ніч дивитись не рекомендується. Кожен робить свій вибір, причому, ця заможна, не зважаючи на трагедію, що відбулася на їх очах, продовжує жити власним життям - вдавати із себе щасливу родину відповідного статусу. Лише 5-річна дівчинка, очі якого говорять глядачеві про те, що вона, мабуть, назавжди залишиться із понівеченою психікою, видається єдиною нормальною людиною у цій родині. Вона єдина просить вибачення за те, як її багаті родичі познущалися над служницею. Навмисно не буду розповідати сюжет та фінал детально - подивіться самі.
Цікаві діалоги. Вишукана операторська робота. Якісь такі несподівані гарні ракурси.
Оператор — витончений візуал. Естетика ледь не в кожному кадрі — їжа, яку їдять герої, як витвір мистецтва, старовинні ієрогліфи на воротах будинків, вишуканий сад, одяг та зачіски героїнь — у кожному кадрі - вишукана азійська розкіш. Знято зі смаком і зі знанням країни про яку знімають. Окремо варто відмітити музичний супровід — мелодії сучасного аранжування, перемішані з музикою Бетховена. Якщо коротко: сильно, гарно, страшно, рекомендую. Проте, приготуйтесь до шоку.
Ми тут учора обговорювали з друзями цей фільм і хтось сказав, що після перегляду багатьох корейських фільмів останніх років дуже хочеться прийняти душ. Після цього - ні. Перша думка - як добре, що це кіно. Друга - тягне випити чогось міцніше. Третя думка про те, що вже декілька фільмів цього фестивалю про одне й те саме - про багатство і бідність, про “маленьку людину”, про те, як гроші позбавляють людей людських якостей і як страх і запопадливість перед тими ж грошима паралізує “маленьких людей” і замість того аби дати відсіч у малому і не допустити великої трагедії, вони пасують і терплять....А потім зриваються і людям навколо не зрозуміло, що ж, власне, сталося - чому така спокійна людина зірвалася...Сучасне життя, одним словом... Словом, рекомендую, подивіться....
Мені цей фільм нагадав латиський мультфільм з конкурсної програми під назвою “Проковтнути жабу” - він на ту ж саму тему...
Зал аплодував режисеру та акторам іще протягом 15 хвилин по завершенню фільма. Стрічку було важко додивлятись - багато хто не втримав сліз, чоловіки розв’язували краватки, аби було легше спостерігати за тим, що відбувалося на екрані...
У корейських фільмах останніх років менше, чи практично немає крові, порівняно із фільмами Такеші Кітано, проте їх драматична історії часто приправлена рясними відвертими сексуальними сценами. У японському кіно такого менше - там більше платонічного кохання та якогось цнотливішого його зображення.
Наступного дня я бачила корейського режисера Ім Сан Сун, що прогулювався вулицею Канн із дружиною, роздивляючись вітрини магазинів. Його усміхнене обличчя якось дисонувало із побаченою напередодні створеною ним страшною картиною...Хоча, звичайно ж, не значить, що зворушливі драматичні фільми мають створювати режисери з сумними обличчями...
14 травня
“Гроші у Каннах ніколи не сплять”
Найцікавіші події у Каннах відбуваються у ресторані для продюсерів. Журналістів сюди не пускають - це така закрита тусовка для своїх. Сюди можна потрапити разом із кимось із них. Саме тут відбуваються усі попередні домовленості на багатомільйонні контракти. Ну ж бо, як говорив класик колишньої ідеології, найголовнішим для мас, все одно, лишається кіно. А кіном заправляє купка людей, яка кожного року прилітає на цей блакитний французький берег. У ресторані подають сніданки з видом на море, справа пришвартована величезна біла яхта з власною площадкою для гелікоптера та катером - аби у будь-яку хвилину можнабуло кудись поїхати-полетіти. “Чия яхта?”, - запитую я. “Як чия? Ти не знаєш? Стіва Джобса!”. “А.. Ну так... Ясно...А чому на ній не намальовано надкушене яблуко?” - сміюсь я....
На перший погляд, усю кіношну тусовку тут можна поділити на дві великі групи. Перша - дійсно вболіває за кіно, живе ним, знімає його, тощо. Інша - теж живе ним. Вірніше, з нього, чи завдяки йому. Вони дають гроші на кіно, продають його і купують. Вони, по великому рахунку, вирішують, які фільми ми будемо дивитись завтра. Нічого особистого, ніяких сентиментів - просто бізнес. Причому, дууууже великий. Саме вони збираються отут, на найкращій пляжній терасі білі Палацу Фестивалів у Каннах. Тут запросто можна зустріти продюсерів із Голівуду і поговорити з ними. Саме тих, до кого не можна пробитись із своїми сценаріями роками, бо на варті у них стоять шеренги секретарок. Як прикро, що я не пишу і не ношу із собою сценарії... Учора у мене було, принаймні, дві можливості про них комусь розповісти. Голлівудські продюсері Аллан та Стів буквально закидали мене питаннями про Україну. Вони, наразі, добре знали і де ми знаходимося, і про наше кіно, і навіть про те, що остання дівчина Джеймса Бонда — українка. Ех, не було у мене ніякого нового проекту з собою учора. Та нічого..
Щодня на фестивалі панує ажіотаж навколо квитків на фільми. Перед Палацом практично завжди стоять люди, які хочуть купити квитки. Акредитовані на фестивалі можуть замовити квитки в кіно в той же день по Інтернету. Проте, на деякі фільми, квитки розходяться у перші півгодини після відкриття замовлень на них. Акредитовані учасники отримують квитки жовтого кольору, запрошені блакитні квитки. На обох видах іззаду срібна голограма з емблемою фестивалю.
Учора усі хотіли потрапити увечері на фільм корейського режисера під назвою “Чонгінгс блюз”. Стрічка розповідає про те, як капітан далекого плавання повертається якось додому і розуміє, що через свої довгі відрядження, він практично втратив зв’язок із своїм сином. Тепер він намагається відновити втрачені зв’язки. Дуже розрекламований фільм. Приятелі учора збирались на нього години дві зав’язували краватки-метелики, вдягали смокінги. Повернулись за півтори години злі, як два чорти, сказали, що не могли висидіти далі:-)) А вони тут вже в п’ятий чи в шостий раз.
Усі хочуть квитки...
Тут на фестивалі, наразі, як і на багатьох таких міжнародних збіговиськах, дуже багато залежить від того - чи ти знаєш тут когось чи ні. Якщо ти вже тут був-знаєш, як працює система тебе запрошують на закриті вечірки - тобі цікаво. Якщо ти вперше, то ти ходиш набережною Круазет - у кожному ресторані вечірка, але, якщо тебе не знають і не запросили-ти чужий на цьому святі життя. Найцікавіше свято проходить повз тебе. Окрім того, складається таке враження, що місто це зовсім не спить - вирує. Учора одна стаття тут у місцевій пресі так і називалась - “Гроші у Каннах ніколи не сплять”.
Я вже говорила про те, що фестиваль у Каннах практично завжди в той чи інший спосіб зачіпає актуальні соціальні проблеми. Цього року враження таке, що однією із тем, над якими роздумували режисери фільмів, котрі представлені на ринку, є теми самотності людини у сучасному мегаполісі, проблеми кризи середнього віку, розпаду родин, любовних трикутників чи багатокутників. Про це, зокрема, фільм румунського режисера Раду Мунтяну “Вівторок після Різдва” розповідає про Пауля, який 10 років одружений, у нього є дружина, дитина, квартира, машина і здається він усе це любить. Однак, виявляється у його житті є іще і дантист Ралука, з якою він зустрічається останні 6 місяців і жив би собі Пауль і надалі у такій трикутній комбінації, аби якось ці дві жінки випадково не зустрілися - тепер Паулю треба щось вирішувати.
Також про щось подібне розповідає один грецький фільм, який мені трапився учора. 30 літня героїня - вчителька молодших класів, вишукана, витончена і дуже гарно освічена, з уявленнями про те “як усе має бути у житті”, проте, практично без друзів та особистого життя, раз на тиждень їздить на автобусі додатково займатися з хворим хлопчиком. У неї закохується водій автобуса - освіта 8 класів, пристрасний простуватий грецький мачо її віку. Відразу ж їй освічується. Далі починається найцікавіше - чи зможуть ці два діаметрально протилежні світи знайти дотичні лінії, зламати своє уявлення “про те, як воно має бути” і дати собі і один одному шанс бути щасливими. Цікава така сучасна історія.
Наразі, у кіно ринку бере участь біля 10 000 учасників - майже 4000 компаній із 101 країни, відбудеться 763 прем’єри нових фільмів.
До речі, я учора була в українському павільйоні. Мила дівчина Анастасія Халпахчі розповіла про те, що павільйон Україні вже три роки поспіль допомагає організувати компанія Немиров і за пару днів приїдуть спонсори та журналісти, буде презентація фільму Сергія Лозниці “Щастя моє”.
13 травня, Канни
Папарацці на стрьомі: такий зіркопад для них - гарний урожай фотографій
Каннська кухня: метри, початківці, зірки та їх прихильники
Клацнути
Дивитися відео з Каннів
У Каннах є декілька місць, де майже цілодобово чергують папарацці та фанати кіно. Біля Палацу фестивалів, біля яхт-клубу та біля готелю Martinez на набережній Круазет, де живуть зірки. Кожен намагається видертись якомога вище, аби хоч щось побачити. Особливо багато папарацці та фанатів біля готелю, дехто навіть залазить на гілках дерев навпроти. Зробити це непросто - повірте мені. Не те, щоб я теж пробувала це зробити тут у Каннах, - ні... Знаю з попереднього досвіду... Дерева, що ростуть на набережній Круазет, такі ж самісінькі, як у Криму чи у Токіо; не знаю, як вони називаються офіційно, але їх інколи іще звуть “безсоромниця”, а японською - “дерево, з якого навіть мавпа сповзає”. Кора у нього настільки гладенька і слизька, що по ній важко видертись нагору — увесь час сповзаєш донизу... Однак навіть якщо ви і захочете залізти на дерево на набережній Круазет - всі гілки напроти готелю Martinez вже зайняті папарацці...
Біля готелю навіть поставили такий імпровізований паркан та посилену охорону- аби бодай якось відділити натовп від зірок..Сьогодні о 9 ранку, коли я проходила повз цей готель, там вже стояло десь 200 людей з налаштованими у бік входу професійними фотоапаратами та аматорськими “милицями”. Усі чекали на вихід зірок.
Зірок тут хочуть побачити всі. Вчора ввечорі під час відкриття кінофестивалю біля Палацу Фестивалів зібрався багатотисячний натовп. Кожен намагався бодай навшпиньках стати, аби щось розгледіти. Я побачила Сальму Хаєк у елегантному платті. Коли повз мене проходив Расселл Кроу, мені саме подзвонили з Києва, і я не знала, за що хапатись, — за телефон чи за фотоаппарат. Схопилась таки за фотоапарат. Народ у натовпі перешіптувався, чому це він у чорних окулярах, що за така собі інтрига? Може, у нього синець під оком? А може, він просто напередодні добряче сходив на вечірку? Однак коли він дійшов догори червоної доріжки, він таки зняв окуляри, і люди, побачивши його фірмову вальяжно-задоволену посмішку, сказали: ”О! Все нормально. То було просто так. Люди кіно люблять інтригувати глядачів”.
У Палаці Фестивалів учора було два входи. Через один заходили кінозірки, а через інший - сусідній, з такою самою червоною доріжкою — усі інші, запрошені на церемонію відкриття. Зірки, так само, як і звичайні люди, фотографували один одного на червоній доріжці, своїми ж фотоапаратами. А глядачі фотографували зірок. Багато хто не міг відвести очей від ведучої церемоній відкриття та закриття, актриси Крістін Скотт Томас, котра успішно знімається як у британському, так і у французькому кіно, бо добре говорить обома мовами. Вона була у світлій сукні з відкритими плечима . Кейт Бланшет, зірка “Робін Гуда”, була вдягнена у чорну довгу сукню зі срібним розшитим візерунком. Цікаво було подивитись на увесь цей бомонд світової кіноіндустрії, мінус Роман Поланскі, котрий через відомі причини не зміг приїхати.
Ольга Хоменко надивилася на чоловіків у смокінгах, - тепер можна й фільм-другий переглянути
Учора мене вразив один нюанс. Я ніколи і ніде раніше не бачила таку кількість телеоператорів у шикарних смокінгах. Зазвичай, оператори – це люди, котрі вдягаються дуже вільно, щоб не сказати, по-пляжному. Тут у Каннах, за протоколом, вони мусять вдягати смокінги та краватки-метелики. Що не кажіть, а відповідне вбрання все-таки налаштовує на якісь святковий лад. Чоловіки у смокінгах - то гарно.
Однак фестиваль у Каннах — це не тільки парад людей у гарному вбранні червоною доріжкою Палацу Фестивалів. Це, перш за все, кіно. Фільми, які показує і обирає цей фестиваль, багато у чому відображають ситуацію у сучасному світі. Так, свого часу він підтримав “Солідарність”, уособлену Анджеєм Вайдою, та Майкла Мура, як опозицію “війні з терором”. Цікаво, чи розкаже цьогорічний фестиваль про економічну депресію?
Журі цьогорічного фестивалю очолив Тім Бертон, а у складі журі є актори Бенісіо дель Торо та Кейт Бекінсейл і Джованна Меццоджорно. Також у складі журі є директор Національного музею кіно у Турині та колишній директор Венеціанського кінофестивалю Альберто Барберу. Президентом фестивалю є Жіль Жакоб. Також до журі у якості символа творчої свободи запрошено Джафара Панахі, режисера, який останнім часом став жертвою репресій іранського уряду.
Серед претендентів на Золоту Пальмову гілку цього фестивалю є декілька дуже відомих імен, які вже раніше отримували цей приз. Британець Майкл Лі, стрічка якого “Секрети та обмани” перемогла 1996 року, на цьому фестивалі покаже стрічку “Іще рік”. Іранець Аббас Кіаростамі, котрий виграв 50-й фестиваль з фільмом “Смак черешні”, цього року покаже нову стрічку “Завірена копія”. Головну роль у ній грає французька актриса Жульєт Бінош. Її портрет прикрашає офіційний плакат фестивалю, у чому дехто з кінокритиків вже побачив “некоректність”: мовляв, цо виділяє цей фільм поміж інших, котрі номінуються.
Також на фестивалі предствалена стрічка іменитого іспанського режисера, котрий зняв “Вавілон”, Алехандро Гонсалеса Іньярриту. Назва стрічки побудована на такій модній зараз звуковій грі у словах, вона називається “Прикрасно” (Biutiful), і головну роль у ній грає секс-символ іспанського кіно Хав'єр Бардем.
У конкурсну програму цьогорічного фестивалю не включили нову стрічку Франсуа Озона “Potiche”, з такими зірками французького кіно, як Жерар Депардьє та Катрін Деньов. Подейкують, що його не включили до основної програми через не дуже серйозний жарнр фільму - це музична комедія. Також французьку кінематографію на фестивалі представляють Бертран Таверньє з фільмом “Принцеса Монпансьє” - про французьску аристократію, Ксавьє Бовуа з фільмом “Люди і боги” про протистояння релігій у сучасному світі, Рашид Бушареб з фільмом “Поза законом”, про боротьбу за незалежність Алжиру.
На фестивалі активно представлене також азійське кіно. Фільм корейського режисера Лі Чан Дона “Поезія” розповідає про стосунки пенсіонерки, котра страждає на хворобу Альцгаймера, та її онука. Культовий японський режисер Такеші Кітано покаже свою нову стрічку “Гнів”. Кореєць Ім Сан Сун покаже рімейк картини режисера 60-х років Кім Кі Єна “Служниці”. У цій стрічці грає відома корейська актриса Чон Дон Єн, котру три роки тому в Каннах назвали найкращою актрисою за роль у іншій корейській картині “Таємне сяйво”.
Якась інтрига існує навколо картини Нікіти Міхалкова “Стомлені сонцем-2. Предстояння”. Французька преса якось не дуже дружньо сприйняла цей фільм, назвавши його ледь не гімном сталінізму. Нікіта Міхалков двічі був близький до перемоги у Каннах, проте першого разу, 1987 року, йому “дорогу перейшов” французький фільм “Під сонцем сатани”, і фільм “Очі чорні” лишився без Золотої Пальмової Гілки. А другого разу, 1994 року, йому завадив тоді ще мало відомий Квентін Тарантіно із своїм “Кримінальним чтивом” - відібрав головий приз. Цікаво, чи вдасться йому з третьої спроби цього року зірвати Золоту Пальмову Гілку?
Також на фестивалі поза конкурсною програмою покажуть фільми таких іменитих режисерів, як Вуді Аллен (“Ти зустрінеш високого незнайомого брюнета”), Олівера Стоуна (“Уолл-Стріт: гроші не сплять”) з Майклом Дугласом та Отара Іоселеані (“Шантрапа”), де зіграв українець Богдан Ступка. Преса відзначає, що нові роботи поза конкурсом покажуть також режисери-ветерани кінематографу- Жан-Люк Годар, якому вже 79 років та Мануель Олівейра, котрому 101 рік.
Словом, глядачів щодня чекає багато чого цікавого. Удень у кіно тут ходять у чому завгодно, а от увечері до кінотеатрів ідуть у вечірньому вбранні, що трохи незвично... Також у місті багато чоловіків у білих літніх капелюхах та чорних вуглуватих окулярах від сонця — хоч бери та фотографуй на листівку “Привіт з Канн”. Вранці також можна побачити людей у вечірньому вбранні, котрі повертаються з нічних гулянь.
Учора увечері мені знову трапилася тінь Робін Гуда. Вірніше, Рассела Кроу. .За Палацом Фестивалів на парковці стояла купу машин, які розвозили зірок. На одній із них було написано “Робін Гуд”. “Кумедно, я думала, він на коні їздить. А коня, виявляється, звати “Рено”...”, - подумала про себе я.
Расселл Кроу Ользі сподобався. Фото з "червоної доріжки" незабаром прикрасять сторінки модних журналів
Увечері тут багато закритих вечірок на яхтах та в клубах. Учора одна швейцарська годинникова компанія “гула”, що аж яхт-клуб дрижав від звуків, які видавав їх ді-джей. На пляжі також була закрита вечірка з нагоди презентації цього “Робін Гуда”. На прес-конференції, автори фільму сказали, що вони взялись до зйомок через те, що у фільмах, які були донині не було точно передано образ головного героя. Кажуть, що Рассел Кроу погодився зніматися у цьому фільмі іще тому, що Робін Гуд був улюбленим героєм його дитинства. Расселл Кроу в житті такий самий, як у кіно. Дуже миииииилий. Щось у ньому таке є - хлопчачо-дитяче, розбишацьке, страшенно привабливе....
Місцеві офіціанти під час фестивалю заманюють відвідувачів до себе у кафе та ресторани, розсипаючи компліментами наліво-направо: ”Мадам, ви - актриса?”. Тут і справді багато молодих і поки ще невідомих актрис. Каннський фестиваль — це ж саме те місце, де зустрічаються актори зі своїми майбутніми режисерами. Учора бачила двох актрис - початківок з Австралії. У привабливих дівчат виявилось погано з географією, на мою відповідь, що я з України, вони здивовано запитали:”А деееее цееееее?”.
Пізній вечір першого дня фестивалю нагадував вечір після випуского вечора у Києві - набережною Круазет блукали самотні чоловіки у смокінгах з розв'язаними краватками-метеликами. Жінки повільно йшли, цокаючи підборами і тримаючи у жменьках шлейфи своїх довгих суконь. А потім усі раптом побігли, бо вдарила справжня злива. Жінки бігли дрібненько так на шпильках у бік таксі. Злива вибивала динамічні акорди набережною Круазет. Ми також бігли, сміялись, і мені іще до кінця якось так і не вірилось, що я таки у Каннах, і все, що відбувається навкруги, — це не фільм, і не сон, що це Каннський фестиваль.
12 травня 2010
Починається 63-й кінофестиваль.
За золоту пальмову гілку у основній програмі змагатимуться 19 картин від таких відомих режисерів, як Майк Лі, Кен Лоуч, Аббас Кіаростамі, Нікіта Міхалков, Бертран Таверньє, Такеші Кітано.
Серед них є і одна картина українського режисера Сергія Лозниці “Щастя моє”, фільм про село в Росії, знятий в українській Чернігівській області. Сьогодні я чула від покупців кіно із Франції та Японії, що вони вже хочуть його купити.
Вранці нарешті розстилають червону доріжку перед кінопалацом. Церемонія відкриття починається о пів на восьму, і до четвертої години опівдні кожен, хто проходить повз, може пройтись по ній і сфотографуватися. Усі права на трансляцію фестивалю із Канн має французький "Канал Плюс" - у них величезний павільйон прямо біля палацу.
Цього року дуже жорсткі правила щодо трансляції подій та публікації фотографій з фестивалю, і тому навіть деякі медія, саме через такі надто суворі умови для преси, говорили про те, що збираються його бойкотувати. Проте судячи з кількості журналістів, присутніх у Каннах, мабуть, бойкотуючих усе таки небагато.
Сьогодні у канському кінопалаці також почав роботу кіноринок — подія така ж важлива, як і показ фільмів у конкурсній програмі. Протягом кіноринку у чотирьох кінотеатрах Канн компанії, що купують фільми, можуть передивитись купу нових стрічок.
Сьогодні, зокрема, показують також і український фільм про Галичину.
Також у двох павільйонах палацу продюсерські та кінокомпанії з усього світу намагаються знайти собі партнерів для зйомки наступних проектів та продати фільми, які вже зняли. Економічно стабільніші країни шукають нові ринки для своїх картин та дешеві знімальні майданчики по всьому світу.
Так, останнім часом, багато голівудських картин знімають у Чехії та Литві. З іншого боку, колишні радянські та соціалістичні країни, у яких залишились кіностудії та гарні кіношні кадри, намагаються знайти собі партнерів, які здатні профінансувати їхні наступні проекти.
Усі учасники фестивалю отримують товстенний буклет, в якому детально розповідається про те, з якими прагненнями та сподіваннями кожна з компаній приїхала у Канни. Панфлет говорить про тее, що українські продюсери переважно шукають на канському кінофестивалі додаткове фінансування, зокрема, партнерів для зйомки такого фільму, як “S.T.A.L.K.E.R” про Чорнобиль.
Іноземні продюсери ж останнім часом багато знімають у балтійських країнах - Латвії, Литві та Естонії. Це сталося також завдяки тому, що балтійські кіношники самі активно шукають собі партнерів.
Так, латвійська команда на фестивалі цього року рекламує Латвію та ризьку кіностудію як “країну чудес для продюсерів” - де є гарні майданчики, наявні досвідчені кінохудожники та можливі масштабні зйомки.
Оренда місця на кіноринку кінофестивалю коштує біля 6 тисяч євро за увесь період - багато хто, як Латвія та Естонія, робить спільні презентації, аби це було дешевше.
Латиші, наразі, на цьому кінофестивалі презентують мультфільм відомого ризького кінохудожника Юргіса Красонса, котрий цього разу виступав у ролі режисера мультфільма “Проковтнути жабу”.
Цей мультфільм було обрано одним із двох серед 3000 короткометражок, заявлених на фестиваль.
У Латвії є вираз, що кожна невисловлена, “проковтнута” образа — це так само неприємно і некорисно для вашого тіла, як та проковтнута жаба. Цей анімаційний фільм розповідає про те, що відбувається з людиною, коли вона багато разів “ковтає” такі жаби...
Цікаво, що на Каннський фестиваль Юргіс Красонс подавав свої роботи протягом останніх 4 років, і це вперше, коли його фільм таки потрапив до програми короткометражок, що зайвий раз доводить — хто впевнено іде до своєї мети — той перемагає.
Також протягом фестивалю активно рекламують себе кінематографічні школи з усього світу. Окрім відомих учбових закладів Лондона та Нью-Йорка, цього року також жваво рекламується фільм інститут із близькосхідного Катару.
Церемонія відкриття фестивалю почнеться сьогодні у великому залі кінопалацу, котрий розраховано на 2300 глядачів.
Однак, багато хто із бажаючих не поміститься у цьому залі, і для них на набережній Круазет встановили екрани, на яких можна буде спостерігати усі події фестивалю.
Основну програми кінофестивалю сьогодні відкриває фільм Рідлі Скотта “Робін Гуд”з Расселлом Кроу у головній ролі.
Складається враження, що після фільмів “Гладіатор” та “Гарний рік” у режисера та актора так гарно склалися стосунки, що вони вирішили працювати разом і надалі.
Цікаво, чи зможе ця крупнобюджетна історична драма позмагатися за касовість з іншими відомими картинами цього літа — такими, як “Принц Персії: Пісок часу” та “Залізна людина -2.”
Навколо Каннського кінопалацу розташовані білі довгоносі намети, в яких кожна з країн-учасниць представляє свої сувеніри та розповідь про себе.
Український прапор майорить над однією з них.
Чи важлива участь та перемога на Канському фестивалі?
Звичайно, участь — важлива. Перемога — теж, але то - якщо пощастить.
Брати участь у фестивалі у Каннах важливо для того, аби себе показати і на людей подивитись та познайомитись із основними гравцями кіноринку. Участь у фестивалі іще важлива тому, що глядач піде на кіно під маркою “учасник фестивалю у Каннах”, а тим паче - “переможець”.
Сьогодні і глядачі, і папарацці у Каннах чекають на вечір аби подивитись на те, хто приїде на відкриття фестивалю із зірок і у чому вони будуть вдягнені. Почекаємо до вечора.
Канни, 11 травня 2010 року
Канни напередодні фестивалю, чи “як бідному женитись, то і ніч мала”
Канни, пальми...
У Києві по телебаченню крутять рекламу пива про мсьє Де Азура, який протягом 20 років їздив на Каннський фестиваль, а цього року не поїде і з того приводу сумують прибиральниці та покоївки готелю в Каннах, його водій та навіть його собачка. Я дивлюсь і думаю про те, що замість нього поїду я. Я лечу на Канський кінофестиваль!
Мені заздрять друзі і знайомі. Я сама заздрю собі, бо я багато разів бачила цю подію по телебаченню.
Червоний килим, вишукані сукні, відомі кіноактори, спалахи телекамер. Я пакую довгу вечірню сукню, а приятель жартує: ”Дивись, аби не сталось, як колись із однією з французьких актрис, коли у неї спала бретелька з сукні, і аудиторія пару секунд не знала, як реагувати”. “Мої бретельки - завжди там де треба”, - відказую я і вирушаю у подорож. Він просто мені заздрить. Я знаю.
А мені радісно, бо я їду у Канни не просто так - я їду попідглядати за кінозірками та глядачами, а зокрема за реакцією людей на фільм , який зробив один мій добрий старий знайомий.
До Цюриха я сплю, а у літаку “Цюрих-Ніцца” - прокидаюсь, бо навколо дуже цікава аудиторія. Пару довгоногих красунь, очевидно, полювальниць за гаманцями, декілька чоловіків, мабуть, швейцарців, із бездоганними зачісками та у до блиску начищених черевиках.
Принаймні, дванадцять Луї Вітонів подорожує разом із своїми господарями. Дітей у літаку немає - мабуть, сюди не їздять із дітьми.
Поруч сидить двоє набурмосених кінокритикес середнього віку (я це розумію з їх розмови) і чоловік із задумливими очима, певно режисер.
Звертаю увагу на декілька вишуканих літніх пар.
Дивлячись на них, думається про те, що саме так хочеться зустріти старість - на пару, за коктейлем під лагідним травневим сонцем у Ніцці. Словом, цікава аудиторія..
Потім майже ця сама публіка, окрім літніх пар, котрих зустрічають водії автівок, пересідає у автобус Ніца-Канни і ми усі разом їдемо закрученими гірськими вуличками до міста, де завтра прочинається 63-й канський кінофестиваль.
Міста, яке на наступні десять днів римується із словом “кіно”. До нього також додаються вино, казіно..
Вже у Каннах виявляється, що валізу однієї з кінокритикес забули в аеропорту... Вона дуже розлючена і щось гнівно говорить водію про якість французького сервісу.
У Каннах 17 градусів тепла, на набережній Круазет, де знаходиться кінопалац, метушиться туди-сюди натовп з валізами — учасники та гості фестивалю.
Сам палац трохи нагадує наші типові проекти палаців піонерів - біла квадратна будівля із мармуру. Усередину пускають тільки тих, хто заздалегідь акредитувався.
Акредитація на 11 днів фестивалю коштує 390 євро, і її треба робити за півроку, проте усі ті, хто бажають подивитись фільми з програми, можуть купити її тут же на місці. Тобі видають таку пластикову карточку, яка дозволяє прохід на кіноринок та на показ усіх фільмів у програмі та поза програмою фестивалю.
Хоча у місті, де є море, така купа знаметиностей, та подій на вулиці - трохи якось не дуже хочеться сидіти у кіно, яке до того ж, показують тепер у кінотеатрах по всьому світу.
На кінопалаці висить плакат з іменами усіх 19 режисерів, фільми яких беруть участь у програмі фестивалю.
Посередині я знаходжу ім’я Сергія Лозниці, українця, фільм якого тут є. На рекламному плакаті цьогорічного фестивалю фотографія актриси Жульєт Бінош, яка кісточкою пише у повітрі “Канни 2010”.
На білих сходах кінопалацу іще немає червоної доріжки.
На кожній з автобусних зупинок фотографії відомих акторів. Біля мого дому мені на зупинці привітно посміхається Катрін Деньов.
Сама набережна Круазет нагадує будівельний майданчик.
Працівники похапцем домальовують “зебру” на пішохідному переході, підмітають її і ставлять огороджувальні парканчики.
Пізно увечері приїжджає три великі вантажівки з квітами та пальмами у великих вуличних вазонах, які метушливо висаджують та розставляють на головній набережній Канн.
Усе це трохи нагадує “потьомкінські селища”- здається, тут усе робиться теж так, як у нас, - в останню ніч.
До причалу Канн вже пришвартували яхти відомих та знаменитих, самі вони приїдуть завтра.
Я крокую набережною і намагаюсь прочитати, звідки ці білі і чорні лаковані красуні сюди приплили — географія найрізноманітніша — від Британії до Катару. Назви у них також цікаві - “Можливість”, Молоко і Мед”, “Бікіні”, Дуглас”.
На одній із яхт уже вирує вечірка. Охоронець на причалі говорить, що це вечірка з нагоди приїзду Жан-Клода Ван-Дама. Самого актора не видно.
Ціни на готелі та на житло на період фестивалю сягають своїх найвищих показників.
Скромна найдешевша квартира на 10 фестивальних днів коштує 4000-5000 євро. Таке враження, що люди у місті намагаються заробити усі свої гроші за ці короткі 11 днів.
На готелях вздовж набережної висить маса рекламних плакатів нових фільмів. Увечері усе підсвічується вогнями на відблискує у морі.
На набережній також стоїть купа паперових фігур відомих акторів, з якими можна сфотографуватися ледь не в обнімку. Найбільше людей біля Джорджа Клуні та Бреда Піта.
Напроти палацу на іншому боці дороги з 10 години вечора вже зібрався натовп із фотографів. О, справжні папарацці! - думаю я.
У кожного, окрім купи фотокамер, іще є розкладний стільчик та драбина, аби видертись трохи вище і побачити більше.
На набережній, напроти яхт, купа драбин просто прикована замками до металевого паркану - кажуть, так вони “бронюють” собі місце на завтра... Цікаво, що ж буде завтра?
Вибір редактора
Головні новини
Відео
Подкаст
Корисні посилання в інтернеті
bbc.co.uk navigation
Лінки Бі-Бі-Сі
BBC © 2012 Бі-Бі-Сі не несе відповідальності за зміст інших сайтів
Цю сторінку краще видно в останній версії браузера з активованою функцією CSS