BBCUkrainian.com | Світ | Співоча революція Литви

У столиці Литви Вільнюсі височить грандіозна морська раковина на зеленому полі в обрамленні соснових дерев. Це місце відоме як Співоче поле - величезний театр під відкритим небом у Вільнюсі.

Сотні тисяч литовців щороку приходять сюди співати народні пісні - споконвічно хоровий спів був частиною литовської традиції. Зазвичай це радісна подія, на яку збираються цілі родини. Однак 1989 року спів вимагав іншого тону.

Литовці вийшли зі своїми піснями на вулиці, вони співали перед парламентом і телевізійним центром. Їхній національний гімн, в якому є слова "Хай ваші пісні набирають сили з минулого" став піснею протесту.

Вітаутас Ландсбергіс був професором музики у Вільнюсі. Два десятиріччя тому він став архітектором незалежної Литви. У той час, як Солідарність перемогла на виборах у Польщі, Ландсбергіса обрали головою Руху незалежності Саюдіс.

У його квартирі, якраз над його кабінетом члена Європейського парламенту, він сидить коло свого роялю і говорить про музику, політику і спогади двадцятирічної давнини.

“Звичайно, ми знали, що буде дуже напружено, і ми знали, що нас можуть придушити, але ми також знали, що у нас немає іншого вибору і що настав час для Литви повернути свободу, незважаючи на загрозу танків,” - каже Ландсбергіс.

Радянські танки вийшли на вулиці Вільнюса у 1990 і 1991 – це було одне з небагатьох місць, де Кремль думав, що військова сила може перемогти. Спогади того досі живі у Литві.

“Мій батько там був,” - каже Віргіліус, 21-річний студент факультету філософії Вільнюського університету. Як тільки Віргіліус почав ходити, його батько, нафтовик, якого теж звати Віргіліус, вийшов на вулиці Вільнюса, вимагаючи незалежності для своєї країни.

"Його самого не поранили, але він бачив, як людей на смерть давлять танками,” - каже Віргіліус Молодший. - “Навіть зараз він не любить багато говорити про те, що бачив”.

До того, як радянські танки прокотилися по мощених вулицях Вільнюса, велося багато закулісних переговорів. Іронія полягала у тому, що радянський президент Горбачов мав протистояти не лише Руху за незалежність, але також і Комуністичній партії Литви, яка теж прагнула незалежності.

Під час однієї з таких зустрічей Горбачова зняли на плівку, коли він вичитував догану литовським керівникам – “Ви ж не дикуни, нікуди ви не підете,” - кричав він на них.

“Литва ніколи не вийде з Радянського Союзу, Комуністична партія Литви ніколи не вийде з КПРС" - це сказав Чебриков, голова КДБ.

Альгірдас Бразаускас, колишній президент і прем'єр-міністр Литви, а двадцять років тому - лідер Комуністичної партії Литви, повторює фразу Чебрикова по-російськи – так як той сказав це йому.

В його кабінеті на другому поверсі президентського палацу у Вільнюсі я запитав ветерана-політика, чи розуміла влада у Москві, що відбувалося, чи вони жили у світі радянських ілюзій?

Бразаускас усміхається і продовжує литовською: “Для них це не була ілюзія. Вони думали, що все залишатиметься, як раніше. Вони сформували Комісію з балтійських справ, до якої входило п'ять чи шість членів Політбюро, голова КДБ і міністр оборони маршал Язов."

“Вони ще і ще раз казали нам приїхати до Москви, і там я сидів з одного кінця стола , а вони сиділи на іншому і вичитували мене як дитину дві чи три години.”

“Чи вони погрожували вам особисто?” - запитав я.

“О, так, багато разів,” - відповідає Бразаускас, - “і не тільки погрожували, але і казали, що використають усі можливі засоби – армію, КДБ – щоб поставити литовську ситуацію під контроль.”

Але ще більш зловісним було те, як Кремль мав намір розправитися з литовськими лідерами. Вітаутас Ландсбергіс знає, якими були плани розправи з лідерами незалежності.

“Звичайно, нас могли знищити“, - розповідає він. - “Пізніше, після того, як ми оголосили незалежність, ми дізналися про дивні речі: схоже, що камери в'язниці у приміщенні КДБ у Вільнюсі, які використовували для 20 в'язнів, були заново побілені і мали нари на двох зі свіжою білизною.”

“Мені сказали, що це для нас,” - посміхається він, - “на випадок, якщо якісь західні політики почнуть питати про долю литовських політичних в'язнів - мовляв, бачте, вони у в'язниці, але яка це гарна в'язниця…”

У приміщенні, про яке говорив Вітаутас Ландсбергіс - тепер арбітражний суд. Але за радянських часів це була штаб-квартира радянської таємної поліції, КДБ. Це сірий, похмурий і холодний будинок. І навколо нього - дошки з викарбуваними у камені іменами: Пранас Бенетіс – у віці 22 років, Адольфас Булотас – 26, Петрас Бразаускас – 25.

Усіх їх було застрелено сталінськими спецслужбами після Другої Світової війни, і для багатьох литовців це закарбовано у їхніх спогадах про радянське правління. Історія тут - це не давні спогади –це перед вашим обличчям, до нього можна доторкнутися: Юозас Абромайтіс – 23, Ніколай Кулаков – 43, Антонас Єрелінас – 19, і, мабуть, наймолодший - Йонас Папуга, якому було всього 17…

Якщо хочете зрозуміти європейську історію 20 сторіччя - пройдіться вулицями Вільнюса. Після Першої Світової війни і повалення Російської імперії Литва здобула незалежність. Але потім гітлерівський і сталінський режими підписали пакт Молотова-Ріббентропа, якому у серпні виповнюється 70 років, і Литва була окупована, спочатку Червоною Армією, а потім нацистською Німеччиною. Обидва окупанти - це означало терор і смерть. У невеликій країні, такій як Литва, жертви були жахливими.

Альгірдас Бразаускас згадує, як у його село увійшли танки: “Танкісти були вкриті брудом і пилом, вони поставили сім чи вісім танків перед нашою школою. На них було страшно дивитися, коли ми проходили повз них по дорозі до школи. “

“А люди вітали їх, проходили повз чи протестували?” - запитав я.

Бразаускас відповідає англійською: “Мовчки… без жодної реакції. Я думаю, люди у той час боялися…”

У центрі Вільнюса - єврейський квартал, чи радше те, що було колись єврейським кварталом. Вільнюс одного часу був центром єврейського життя у Східній Європі. Тепер на стіні дошка, де написано, що тут лише за один місяць - у вересні 1941 року - нацисти вбили 11 тисяч євреїв.

Після війни невелика кількість євреїв, які вижили, емігрували до Ізраїлю, щоб уникнути радянського анти-семітизму. А потім знову Литва здобула незалежність із сильним національним рухом і сильною національною ідеєю. Євреї, які залишилися, а також поляки і росіяни, повинні були пристосовуватися до нової реальності - вчити мову, діставати громадянство, щоб стати частиною литовського суспільства.

Я зустрівся з новим президентом Далією Грибаускайте, яку щойно обрали і яка щойно прилетіла з Брюсселя. Вона була комісаром ЄС, але зараз служитиме своєму народу - за третину своєї попередньої зарплати. Ми розмовляємо у досить порожньому Вільнюському аеропорту, де людську активність виказують лише магазини безмитної торгівлі і зал для VIP.

З часу європейських революцій 1989 Литва мала президентів з дуже різними особистими життєвими шляхами. Був професор музики, колишній лідер Комуністичної партії, той, що провів молодість в еміграції у США, а потім повернувся на батьківщину, і тепер пані Грибаускайте. Вона вчилася у Москві, Сполучених Штатах і Вільнюсі і була обрана як незалежний кандидат з майже 60% голосів. Я запитав у неї, яке послання дали їй вибори?

“Я думаю, вони дали послання, що Литва нарешті має своїх власних лідерів, які тут народилися, тут виросли, скрізь вчилися, взявши все найкраще з усіх суспільств,” - каже президент,- “і як представниця свого покоління, я жила в обох суспільствах і намагатимуся взяти найкраще з них усіх, щоб забезпечити краще майбутнє для нашої країни.“

Як і всі видатні події, революції 1989 мають свої міфологію – вони викликали надії, вони відкривали кордони, вони давали людям можливості і ризики вільного ринку і вільного суспільства. Хай ваші пісні черпають силу з минулого, йдеться у литовському гімні. Зараз їм треба багато сили, для невеликої країни не просто пережити нинішню кризу, але у них були і важчі часи.