BBCUkrainian.com | Головна сторінка | Конотопська битва

Про Конотопську битву довго мовчали шкільні підручники - 350 років тому єдиний і, будемо сподіватися, останній раз в історії українці і росіяни зійшлися на полі масштабної битви.

29 червня 1659 року козаки гетьмана Івана Виговського в союзі з кримським ханом Мехмед-Гіреєм IV біля річки Соснівки під Конотопом розгромили війська царя Алєксєя Михайловича.

В Радянському Союзі шкільні підручники про цю подію не розповідали, і знали про неї лише спеціалісти.

В суверенній Україні про Конотопську битву згадали.

11 березня 2008 року президент Віктор Ющенко видав указ про святкування ювілею.

Місцевій владі доручено вивчити питання про перейменування вулиць на честь героїв битви при Конотопі. Перелік заходів включає зйомку документального фільму, випуск ювілейної монети і поштової марки.

Оголошено державний конкурс на проекти меморіалів козацької честі і доблесті в Конотопі і в селі Шаповалівка, на місці якого відбулася битва.

22 лютого 2008 року в Шаповалівці було встановлено хрест і дзвіниця, відрито музейну експозицію.

10 червня 2008 року МЗС РФ висловив жаль у зв'язку з наміром України відсвяткувати 350-річчя "кривавої битви через чергову зраду чергового гетьмана".

Керівник прес-служби МЗС України Василь Кирилич у відповідь заявив, що святкування історичних дат є виключно внутрішньою справою України.

Щоб зрозуміти, що сталося 350 років тому під Конотопом, треба звернутися до Переяславської раде 1654 року.

Імперська, радянська і сучасна російська історія офіційно трактує цю подію як "возз'єднання України з Росією".

Однак учасники Переяславської ради не збиралися ставати провінцією Великоросії, і, швидше за все, не кричали б так дружно: "Хочемо під царя Московського!", якби знали, як обернеться справа.

Мова йшла про так звану особисту унію - досить поширене на той час явище, коли дві різні країни з тієї чи іншої причині мали спільного монарха.

Карл Y був одночасно німецьким імператором і іспанським королем, польський король Сигізмунд III певний час займав і шведський трон, Вільгельм Оранський був королем Англії і штатгальтером голландським, але Польща і Швеція, Голландія і Англія єдиними державами від цього не ставали.

Переяславський трактат передбачав практично повний суверенітет України.

Цар зобов'язувався не вводити там московських законів і не змінювати систему управління. Гетьман зберігав право зовнішніх зносин. Українці обіцяли платити царю податки, але збирати їх повинні були місцеві чиновники.

Особливе значення мало питання про подальшу долю величезних латифундій, конфіскованих у польських магнатів. Українські селяни хотіли жити без поміщиків, козацькі старшини - самі стати поміщиками, але ті й інші хотіли вирішувати це без зовнішнього втручання.

Основним змістом Переяславського трактату був військовий союз. Москва зобов’язувалася захищати Україну, козаки - брати участь у всіх війнах, які вестиме цар. При цьому московські війська на Україні мали бути під командуванням гетьмана, а козаки у Великоросії - діяти в якості окремого корпусу зі своїм командуванням.

Практично одразу стало ясно, що цар і бояри розуміють погоджений документ по-своєму.

Коли Алєксєй Михайлович підписав трактат, і посол Бутурлін повідомив про це козацьким старшинам, ті захотіли, щоб посол від імені свого монарха присягнув на вірність умовам договору. Саме так завжди робили польські королі, укладаючи різні угоди з запорожцями.

Посол відповів, що самодержавний цар перед підданими не клянеться.

Хмельницький не став наполягати, але на думку багатьох - дарма.

Характерно, що на Земському соборі 1653 року, де вирішувалося питання про "прийняття України під високу царську руку", деякі промовці закликали не робити цього на тій підставі, що "черкаси [українці] не потерплять руки великого правителя".

Переяславський трактат був недостатньо детально опрацьований. Наприклад, там де йшлося про те, чи має право московське військо розташовуватися в українських містах. Природно, це одразу було зроблено.

Московські воєводи у ході війни з Польщею не підлягали гетьману, а самі намагалися віддавати накази козацьким полковникам.

Стрільці і рейтари, як і будь-яка інша армія в ту епоху, не гребували майном місцевого населення. Принизливе означення великороса "кацап", за однією з версій, виникло від слова "куроцап".

Дуже швидко надійшов наказ: з польськими, шведськими, турецькими і кримськими послами, якщо такі прибудуть до України, переговорів не вести, а "відсилати їх до Москви".

Формально гетьмана права зовнішніх зносин не позбавляли, але посли англійські чи іспанські до Чигирина якось не добирались.

Після смерті київського митрополита Сильвестра Косіва уряд зажадав, щоб наступник не обирався українськими архієреями з наступним затвердженням патріархом Константинопольським, а був поставлений патріархом Московським, і підлягав йому. Через це вибори нового митрополита було відкладено, і відбулося тільки після смерті Хмельницького.

А головне - цар почав роздавати українські землі і "хлопів" як своїм дворянам, так і козацьким старшинам. Декому дісталася і боярська шапка.

Багаті маєтки, серед інших, дістав майбутній противник Росії під Конотопом Іван Виговський.

Радянська історіографія представляла ініціатора Переяславської ради чи не більшим патріотом Великоросії, ніж власної країни.

Багаторічний партійний бос України Володимир Щербицький любив повторювати, що "стоїть на позиціях Богдана Хмельницького".

А, за деякими даними, гетьман, який прожив після Ради всього три роки, встиг не раз пожалкувати про скоєне.

Богдан Хмельницький маневрував між потужними сусідами, намагаючись здобути волю Україні.

За піввіку до Мазепи Хмельницький вступив у таємні, а потім і явні зносини зі шведами, які вторглися до Польщі і претендували на роль гегемона Східної Європи.

Особливо обурило Хмельницького те, що царський уряд без консультацій з ним у вересні 1656 року уклав з поляками Віленське перемир'я. Він відмовився припинити війну і надіслав на допомогу шведам і їх союзнику, семиградському князю, 12-тисячний корпус.

За даними українського історика Миколи Аркаса, на початку 1657 року гетьман заявив своїм полковникам: "Нема чого нам чекати добра від Москви, коли вона з ляхами об'єднується; треба відійти від Московського царя і пристати до шведів і угорців, щоб повалити Польське королівство".

Що залишилося для Хмельницького абсолютно неприйнятним до останніх днів життя - це повернення до складу Речі Посполитої на будь-яких умовах. Посланці короля Яна-Казимира, які клялися, що поляки усвідомили попередні помилки і навік заприсяглися не утискати українців, поверталися ні з чим.

Можливо, далася взнаки особиста образа. Свого часу сусід, польський пан Чаплицький, за відсутності господаря влаштував "наїзд" на родовий хутір Хмельницького Суботів, вивіз і зробив своєю наложницею його молоду дружину, все розграбував, а старшого сина Хмельницького від першого шлюбу, який намагався зупинити безчинства, наказав випороти.

Справедливості в польському суді заслужений воїн не знайшов і відправився на Січ піднімати козаків.

За дев'ять днів до цього він скликав у Чигирині раду, на яку його вивели під руки, и назвав кілька кандидатів на наступництво, у том числі Виговського, але козаки викрикнули ім'я молодшого сина гетьмана, 16-річного Юрія.

На другий день після похорон Юрій Хмельницький заявив, що занадто молодий для високої посади. Вирішили, що він відправиться в Києво-Могилянську академію "закінчувати науку", а наказним гетьманом на час його відсутності стане Виговський.

25 вересня на Раді в Корсуні Виговського затвердили повноправним гетьманом.

Він був давнішнім знайомим Хмельницького. У першій великій битві між запорожцями і козаками під Жовтими Водами був у рядах урядової армії, потрапив у полон, і, за згодою між Хмельницьким і кримським ханом, його мали віддати "в ясир" татарам. Однак, поговоривши з ним, гетьман викупив його за породистого коня і зробив своєю правою рукою.

З 1648 по 1657 рік Виговський обіймав другу за значенням в козацькій ієрархії посаду генерального писаря - начальника гетьманської канцелярії і одночасно міністра закордонних справ.

Навколо нового гетьмана зібралася еліта козацької старшини: герой війни за незалежність Іван Богун, відомий своєю фразою про те, що "московіти люблять свого царя більше, ніж Бога", генеральний писар Іван Груша, генеральний суддя Богданович-Зарудний, генеральний обозний (начальник артилерії) Тимофій Носач і, за підрахунками Аркаса, не менше половини з 20 полковників.

Головним неофіційним радником Виговського став Юрій Немирич, який прожив 10 років в Голландії, і який мріяв про такий же устрій для України.

У простих людей Виговський популярністю не користувався. Ідеалом для них були запорожці і заснований на рівності січовий устрій, а найбільше роздратування викликали спроби кого б то не було стати панами.

Новий же гетьман не приховував зневаги до запорозької вольниці і мріяв побудувати "правильну" європейську державу - з сильною владою, землевласницькою аристократією і регулярною армією.

До "польської партії" тяжіла загалом козацька і міська верхівка, для якої європейська культура і особисті права мали велику цінність.

Для простих людей вирішальне значення мало те, що московський цар - православний. Противники Виговського поширювали чутки, що, буцімто, старшина хоче відновити польські порядки і панщину.

До того ж, добрих 30 років до вступу Хмельницького Україна переживала майже безперервні повстання, відомі, як "козацькі війни". Обидві сторони виявляли нелюдську жорстокість. Між поляками і козаками пролягло стільки пролитої крові, що миритися було психологічно важко.

Виговський вирішив піти ва-банк. 6 вересня 1658 року він зібрав раду в Гадячі, на якій польський посол Беневський зачитав умови договору, який кардинально змінював державний устрій Речі Посполитої.

Вона мала складатися з рівноправних суб'єктів: Корони, Великого Князівства Литовського і Великого Князівства Руського, якому гарантувалася широка автономія. Скасовувалася церковна унія.

Всі найвищі посади у Великому Князівстві Руському повинні були займати українці. Офіційною мовою визначалася українська. Козацька старшина і найвище православне духовенство діставали право участі у виборах короля.

В особливому пункті йшлося про створення двох університетів з викладанням українською мовою, а шкіл - "скільки захочуть", і що "вільно заводити друкарні і видавати будь-які книги".

На Гадяцькій раді рішення Переяславської ради були денонсовані.

У травні 1659 року договір ратифікував польський сейм. Деякі шляхтичі підняли галас, вважаючи, що козакам забагато поступилися, але королівські чиновники на чолі з Беневським переконали їх, що інакше буде ще гірше.

Зразу після смерті Хмельницького цар направив на Україну дві армії, однією з яких командував князь Алєксєй Трубецкой, а іншою - князь Григорій Ромодановський, які розташувалися в Пирятині і Переяславі.

Спочатку Трубецькому були дані інструкції переконати Виговського відстати від поляків на будь-яких умовах. Коли переговори не мали успіху, спалахнула війна.

21 квітня 1659 року війська Трубецького взяли в облогу Конотоп, який був ключовим стратегічним пунктом на головній дорозі між Москвою і Києвом.

Хоча під командування Трубецького було понад 40 тисяч осіб, а замок захищали всього 4 тисячі козаків, облога безуспішно тривала більше двох місяців.

27 червня виручати людей в облозі прибув Виговський з 25 тисячами козаків і іноземних найманців і 30 тисячами союзних татар.

На світанку наступного дня Виговський атакував російський табір, побив людей і відігнав коней, і зразу ж почав відступати. Трубецькой відрядив за ним дворянську кінноту на чолі з князем Семеном Пожарським, а сам залишився під Конотопом з малими силами.

За даними історика Андрєя Буровського, підлеглі попереджали Пожарського, що Виговський навмисне заманює росіян, а попереду - головні сили татар.

Виговський дочекався, коли противник переправиться через річку Соснівку і тут і вдарили головні сили козаків і татар.

За козацьким "Літописом Самовидця", втрати російської армії становили до 30 тисяч людей. Згідно російських архівних даних, "всього на конотопському бою побито і в полон взято 4761 осіб".

Семен Пожарський у полоні, як писав український історик Самуїл Величко, "відлаяв хана по московському звичаю і плюнув йому між очей", за що його обезголовили на місці.

Потім Виговський і хан посунули на Конотоп. Трубецькой зміг організовано відступити тільки завдяки сильній артилерії.

У Москві у траурному одязі вийшов Алєксєй Михайлович до народу, і "жах охопив місто; яке затремтіло за свою власну безпеку", - писав російський історик Соловйов.

Виговський переслідував Трубецького до Путивля на російсько-українському кордоні, але далі не пішов, а повернувся до Гадяча, звідки послав польському королю захоплені російські гармати.

Уже у вересні запорожці на чолі з кошовим Іваном Сірком повстали проти гетьмана, зажадали повернути булаву Юрію Хмельницькому і почали рухатися на Україну.

Рядовим козакам не подобалися "шляхетські порядки", які заводив Виговський, а більше всього його союз з татарами. Гетьмана звинувачували у намірах стати князем.

Козаки напали на ногайські улуси, змусивши хана залишити Виговського і повернутися до Криму.

До повстання приєдналися міста Ромни, Гадяч, Лохвиця і Полтава. Полки київський, переяславський і чернігівський присягли на вірність царю.

Виговський скликав раду у містечку Гарманівці під Києвом і наказав читати Гадяцький договір, щоб довести, що він вигідній Україні, але люди, що зібралися, зчинили бійку, в якій загинули найближчі соратники гетьмана Сулима і Верещак. Самому Виговському ледь вдалося врятуватися.

У жовтні 1659 року рада в Білій Церкві повалила Виговського і обрала гетьманом Юрія Хмельницького.

Повалений правитель втік до Польщі і ще чотири роки командував коронними військами.

Життя Виговського увірвалося 16 березня 1664 року. Гетьман Правобережної України Павло Тетеря (на той час Правобережна, "польська", і Лівобережна, "московська", Україна почали обирати окремих гетьманів) запідозрив його у намірі повернути собі булаву і наказав стратити його, навіть не ставлячи до відома про це короля.

Московський уряд, як вказує історик Буровський, зробив висновки з конотопської поразки. Дворянське ополчення у війнах з зовнішнім противником більше ніколи не використовувалося в якості серйозної сили.
У діючій армії командувачів почали призначати не за "породою", а за здібностями і заслугами.