Володимир Маслійчук історик, Харків, портал ZaUa.org

	Конотопська битва

Проти гетьмана Івана Виговського вже бідомо багато, але про іншу ключову особу тих подій — ніжинського полковника Григорія Гуляницького – одну із найяскравіших постатей українського розтятого світу другої половини XVII ст, який понад два місяця успішно захищав Конотоп, допоки Виговський не прийшов з військом та кримськими татарами, відомо не так багато.

Гуляницькі належали до православної малоземельної волинської шляхти, "шляхетської дрібноти"; їхнім родовим осідком було село Гуляники (Гуляльники). Вперше згадки про цю шляхту стосуються 1516 року.

Загальна кількість членів цього роду, за висловом українського історика Наталі Яковенко, "приголомшує". "Луцькі актові книги 70-90-х рр. (XVI cт.) рясніють згадками про нескінченні бійки та сварки Гуляницьких то під час сутичок на "бесідах", то в корчмі, то в конфліктах на межі, то у вуличних сутичках, то при захопленні одне в одного худоби.

Дрібне землеволодіння штовхало Гуляницьких на службу, шукати засобів на прожиття: служити на панських та князівських дворах, в судово-адміністративному апараті.

Як і багато інших представників православної шляхти, чимало Гуляницьких підтримали повстання Богдана Хмельницького. Пізніше, у 1658-ому ніжинський полковник Григорій Гуляницький гордо промовить царським воєводам: "Будучи під владою королів польських і великих князів литовських за права й вольності свої ми все стояли і з неволі ми освободились. Так само й вам кривд і грабежу не подаруємо".

Відомо, що 1649 і 1654 рр. Григорій їздив у посольстві Богдана Хмельницького до Москви. Напередодні смерті Богдана Хмельницького Гуляницький дослужився уже до ніжинського полковника. Це була неабияка посада — бо Ніжинський полк у ті часи адміністрував величезну територію від Стародуба (нині Брянська область РФ) і Глухова (нині Сумщина) до Носівки (нині райцентр на Чернігівщині). Полковник Гуляницький гаряче підтримав політику наступника Хмельницького — Івана Виговського.

Політика Московської держави, що підтримувала опозицію до Виговського, викликала незадоволення у керівника прикордонного Ніжинського полку. У жовтні 1658 р., вислухавши розповідь російських послів про підписаний шведами мир із Москвою, ніжинський полковник Григорій Гуляницький вилаявся й заявив: «король шведів ніколи згоди з царем не учинить, а буде з нами у згоді».

Гуляницький брав учать у придушенні антигетьманського заколоту полтавського полковника Мартина Пушкаря і у складанні Гадяцьких пунктів про створення нової Речі Посполитої трьох народів, де українці мали увійти в союзну державу як рівне полякам і литовцям Велике Князівство Руське.

Але угода в Гадячі виявилася великою ілюзією, з огляду на ситуацію на прикордонні.

Московське величезне військо, загартоване походами в Білорусь 1654-1657 роках, стояло поруч. На самому кордоні (на північному сході від Путивля — тоді висунутого на південь форпосту Московської держави) за сприяння російської влади збирали охочих повоювати із гетьманом «свавільники» - колишнє оточення Мартина Пушкаря на чолі з Іваном Донцем.

Підписавши у вересні 1658 року Гадяцьку угоду, Іван Виговський вирушив до Чигирина (тодішньої адміністративної столиці), зосередившись на проблемі вибиття з Києва московської залоги та їхніх прихильників і ратифікації Гадяцьких угод. На тривожному кордоні залишився ніжинський полковник Гуляницький.

Восени 1658 р. загони Гуляницького розбили військо Івана Донця, яке вторгнулося в Україну. У відповідь російські війська почали військові дії проти Гуляницького.

"Москва наступає безбожна..."

Своє занепокоєння військовою ситуацією Григорій Гуляницький описав у листах до свого заступника Григорія Кобилецького: «Москва наступає безбожна із свавільниками, де нікому не норовять, все вогнем та мечем розоряють, церкви Божі палять та монастирі, священиків та ченців й черниць без всякого милосердя вбивають, а понад те над паніями добрими, дівками та дівицями гвалт чинять, груди ріжуть й малим дітям не спускають, очі вилупляють й гірше за поган», - пише наказний гетьман 31 жовтня (10 листопада нового стилю) 1658 року.

Якщо Гуляницький і перебільшував небезпеку, то не набагато. Через півроку після його листа, у травні 1659 року московити взяли Борзну (нині райцентр на Чернігівщині) — те, що місто спалили, було не новиною для тих часів, натомість українців шокував московський метод брати в заручники родини усіх політичних і військових діячів, щоб потім їх шантажувати.

«Піймали людей в неволю над звичаї християнські», «що й самі бусурмани у вічну неволю людей не беруть, а дозволяють викупляти» як пізніше писали козаки командувачу російського війська князю Трубецькому. А мешканці міста Короп (нині райцентр Чернігівщини на кордоні з Сумщиною) ще кілька років після закінчення баталій 1662 р. відшукували своїх взятих у полон дітей.

Через це місцеве населення підтримало Гуляницького. У січні 1659 р. глухівські козаки вирізали московську залогу й дали знати про те полковнику. Натомість царські війська взимку-навесні 1659 р. «розорили, випалили й висікли» п’ять українских прикордонних міст.

Гуляницький на чолі кількатисячного загону всю весну намагався завадити кампанії московитів. Зрештою переважаючі сили противника змусили ніжинського полковника зачинитися за стінами маловідомої на той час прикордонної фортечки — Конотоп (нині — райцентр на заході Сумщини).

	Замок від Конотопської фортеці XVII століття

Болото, де тонуть коні

Землі, на яких постала фортеця, були претензійними - на них претендував російський боярин з Путивля Никифор Яцин. Суперечки з Яциним та його численною ріднею складають окрему сторінку історії Конотопа, і цей конфлікт з російським боярством спалахнув із новою силою на початку 1657-го. Очевидно, така ворожнеча й уплинула на те, що населення Конотопу і округи підтримало дії чотиритисячного загону наказного гетьмана Гуляницького.

До всього, восени 1658 року Конотоп був пограбований військом бєлґородського воєводи Григорія Ромодановського. У переказі одного з літописів Миколою Маркевичем це виглядало так: «Коли Ромодановського зустріла процесія від громадян міста, він помолився і перехрестився перед ними по-християнськи, але пограбував місто і його мешканців по-татарськи, сказавши «винуватого Бог знайде, а війська треба потішити і нагородити за труди, в поході понесені».

Місцевість від прикордонного московського Путивля до прикордонного українського Конотопа заболочена, помережена небезпечними переправами через численні притоки і заплави Сейму - і назва міста цілком відповідала сутності. Конотоп - мов злий жарт, що передбачав майбутню поразку московитів.

Отже, на вулиці — апріль місяць року Божого 1659-го. Після боїв під Лохвицею і Варвою загін Гуляницького витіснений до Конотопу, де й зачинилися у фортеці, яку оточили основні сили російського війська...

Армія, яка закрила Гуляницького в Конотопі, була величезною — історики називають цифру біля 100 тисяч. Та болотистий рельєф не давав цій величезній потузі розвернутися на всю силу. Конотоп прикував основні російські сили, не даючи змоги рухатися до Києва, на допомогу обложеному військами Виговського воєводі Шереметьєву.

Почавши облогу 20 квітня (30 квітня за новим стилем), після чергового невдалого наступу, російські війська почали зводити шанці та підступати до міста з настилами. Обложені ж кричали, що «сіли насмерть й города не здадуть». Інтенсивний обстріл міста, хоча й наносив значну шкоду однак не був критичним, тому що важкі облогові гармати не можна було доставити через болотисту місцевість.

Зведені московитами шанці не давали користі - козаки нищили їх під час вилазок, використовуючи той ґрунт для укріплення валів фортеці. Трубецькой відійшов від міста на десять кілометрів, розташувавшись в урочищі Таборище, розтягнувши військо між табором та лінією наступу.

Облоги - зоряний час Гуляницького

Два місяці - з кінця квітня до кінця червня 1659 року - тривала оборона Конотопу. За цей час Виговський зміг зібрати належне військо, забезпечити підтримку кримського хана й виступити на допомогу обложеним.

Інформація, яку московські військові діставали у перекинчиків і полонених, досить яскраво малює ситуацію в місті. У червні в Конотопі було мало хлібних запасів, обложені почали їсти коней, стояла спека й духота. Існувала загроза зради, підсилена московськими шпигунами, тому козаки вимагали, щоб конотопські міщани не сходилися в гурти більше трьох чоловік.

	Богдан Хмельницький

Замок і ключ від Конотопської фортеці XVII ст. Його не змогло відкрити стотисячне військо

Однак у Гуляницького були і власні шпигуни в таборі Трубецького. Московський служилий Лучко Климовський, який ще рік тому перекинувся до козаків, добре знав порядки московського війська й своїми порадами допомагав обороняти місто.

Ще важливою була інформація, що обложеним слід протриматися до свята Петра й Павла (2 липня за старим, 12 липня за новим стилем). Виговський планував прибути не пізніше цього дня.

На кінець третього місяця облоги стан війська Гуляницького в Конотопі був лихим. У місті залишився тільки один колодязь, води бракувало.

"Тільки сам Творець Христос Ізбавитель наш многомилостивий бачить те наше бажання, що ми всіма силами стоїмо за вольність Війська Запорозького", - писав Гуляницький в листах. За пізнішими згадками, у Гуляницького залишилося лише півтори тисячі козаків з чотирьох.

	Іван Виговський. Портрета Гуляницького не збереглося

24 червня (4 липня н.с.) військо Виговського наблизилося до Конотопу, татари сховалися у засідку. Виговський з невеликим загоном виманив московську кінноту на чолі із князем Семеном Пожарським до свого табору. 29 червня (9 липня н. с.) умілим маневром козаки на чолі з братом Григорія, Степаном Гуляницьким (він прибув у війську Виговського) ударили з тилу, захопивши міст й загативши річку Соснівку.

Пожарський потрапив у болотяну пастку, втекти з якої, за виразом козацького літописця Самійла Величка, "міг тільки той, хто мав крилатих коней". Кінноту було вирубано і потоплено.

Трубецькой, почувши про розгром кавалерії, відкликав війська від Конотопу й почав відступати. І тоді знову настав зоряний час Гуляницького. Він зібрав рештки свого війська, і обложені з Конотопа на чолі з полковником ударили йому в тил, захопивши гармати...

30 червня (10 липня н.с.), Гуляницький із залишками війська зустрів свого гетьмана.

"В'язень замку хрестоносців"

Конотопська битва була великим знехтуваним шансом. Вона щонайкраще відповідає приказці про «виграну битву, але програну війну». Внутрішні негаразди, колотнеча між черню та старшиною, невиробленність чітких принципів зовнішньої політики, великі соціальні прорахунки Виговського зіграли свою роль.

Уже через чотири місяці після Конотопа були ухвалені нові Переяславські статті щодо підкорення гетьманської України Московській державі. Новий гетьман Юрій Хмельницький завдяки старшинській змові позбавив влади свого попередника та опікуна Івана Виговського.

Однією з умов московського уряду була й та, щоб заборонити найближчому оточенню Івана Виговського (щонайперше "Гришке Гуляницькому") займати будь які посади у козацькому війську.

Cам же Григорій Гуляницький через рік повертається до активного політичного життя. Уже восени 1660 року - після поразки козацько-московського війська під Чудновим і нової угоди з Річчю Посполитою він знову став наближеним до гетьманського двору. Керував кількома походами військ Юрія Хмельницького. У 1662-1664 рр. очолював Корсунський полк.

Після обрання на гетьманство Павла Тетері Гуляницького відрядили до Варшави, щоб король Речі Посполитої затвердив цей акт. Польський історик Веспасіан Коховський зазначає, що корсунський полковник переконував короля та Сенат послати військо на чолі з королем для походу на Лівобережну Україну, щоб схилити тамтешнє козацтво до Речі Посполитої. І «цими промовами він зумів зачепити короля за серце».

Однак похід 1663 -1664 рр. зазнав фіаско. За підозрами у підготовці повстання проти польської корони Гуляницький разом із постриженим в ченці колишнім гетьманом Гедеоном (Юрієм) Хмельницьким та київським митрополитом Йосифом Нелюбовичем-Тукальським був схоплений і ув’язнений польським урядом у прусській фортеці Марієнбург (Мальборк) - колишній твердині ордену хрестоносців.

За вольності готовий і помирати

На вимогу гетьмана Петра Дорошенка ув’язнених звільнили y 1667 році. Після служби у Дорошенка, 1675 року Гуляницький розглядався польським урядом як керівник Білоцерківського та Київського полків і претендент на гетьманство. Значні кошти дозволяли Гуляницькому переманювати сердюків (найманих піхотинців) у Дорошенка.

З невеликим півторатисячним військом Гуляницький протидіяв татарським загонам на Правобережній Україні й опирався військам гетьмана Івана Самойловича. Наприкінці літа 1675 р. він вирушив від містечка Трипілля (нині село Обухівського району Київщини) до Білої Церкви. Далі дані про цього полководця губляться.

Напевно, Гуляницький загинув чи був розстріляний як заколотник десь у районі Білої Церкви. В довідниках та енциклопедіях ми натрапимо на різні дати на обставини смерті волинсько-сіверського «Грицька» через 17 років після перемоги під Конотопом...

...Звичайна доля українського політика доби Руїни.