Ольга Хоменко Пекін

	Фінал Олімпіади виявився так само видовищним, як і відкриття

26 серпня 2008 року

Пекінська Олімпіада: післямова

Ось і закінчилось свято, лишивши по собі легкий присмак ностальгії. Ранок 25 серпня у Пекіні був дуже тихим. Складалось враження, що місто і його жителі до першої години дня дрімало у пост-олімпійському солодкому сні. Лише поливальні машини та пости поліції на дорогах, виблискуючи окулярами чорних сонцезахисних скелець, нагадували, що усе гаразд і усе під контролем.

Треба сказати правду. Олімпіада у Пекіні сама по собі стала приємним сюрпризом та несподіванкою. По-перше, тут усе було набагато краще, ніж будь-хто міг очікувати: спортивні арени та селища атлетів і журналістів –чисті та зручні. Медіа- автобуси рухались за розкладом і у кожному з них був англомовний волонтер. Врешті-решт сам Пекін - модерне місто з доволі чистим світло-синім небом, щоби про нього не писали і не говорили.

Ця Олімпіада принесла багато несподіванок і у спорті. Зокрема, нові світовові рекорди Майкла Фелпса та Олени Ісинбаєвої. Успіх атлетів з Ямайки. Деякі види спорта, такі вважались типово європейськими, як от фехтування, і у яких протягом цієї олімпіади спортсмени з Азії, Китаю та Кореї, зокрема, показали дуже гарні результати. Що примусило декого навіть говорити про своєрідну «міграцію» європейських видів спорту на схід.

Трапився й зворотний феномен теж. Я говорю про 19 медалей у дзюдо, які завоювали іноземні атлети і лише 2 дістались японцям у цьому виді спорту. Безумовно, це також говорить про велику популярність та своєрідну «міграцію» цього виду спорту за кордон.

Нарешті, українські спортсмени, які покращили свої результати протягом цих олімпійських ігор, не зважаючи на те, щоби про них не говорили і не писали. Адже 27 медалей, які здобулі українці- це все-таки успіх. Безумовно, для України неприємною несподіванкою став допінговий скандал з Людмилою Блонською. Те що, власне, сталося, як розвивалося і який отримало резонанс у світі. Тут у кулуарах дехто здивавано хитав головою: «Вона сказала, що її бив чоловік! Як таке може бути? Щоби всесвітньо відому спортсменку бив її чоловік і тренер? Як у вас в країні виховують жінок, що навіть відомі жінки таке допускають...». Не знала, що відповісти.

Проте детальніше хотілося би зупинитись не на скандалах, а все-таки на тому, чим стала ця Олімпіада для Китаю і для нас усіх разом. По-перше, вона не тільки дала можливість людям у Китаї об»єднатися заради спільної мети і відбудувати Пекін фактично заново, але і зробила ребрендинг китайського іміджу на світовій арені. Відтепер усі хто бачив олімпійські змагання, церемонії відкриття і закриття на власні очі і по телевізору, можливо, вже не будуть скептично говорити, що усе, що «зроблено у Китаї» є неякісним.
Ці олімпійські ігри, самі по собі, можна розглядати, як нову точку відліку в історії Китаю, як країни, так і як точку відліку у персональних і особистих «історіях» його людей. Також ці ігри дали можливість азіатській, локальній культурі, привнести щось нове у глобальний культурний та історичний дискурси.

І, безумовно, ці ігри все таки дуже сильно підняли планку стандартів самих олімпійських змагань та підготовки до них. Багато хто тут уже сказав, що наступним іграм у Лондоні буде складно змагатися із пекінським розмахом та пекінськими стандартами.

Дехто іноземні видання намагалися порівнювати ці ігри з німецькими іграми 1936 року, мовляв є багато спільного. Проте, як на мене, московська Олімпіада-80 стоїть набагато ближче: у сенсі соціально-історичного контексту, як і намагань та прагнень показати свої можливості закордону. От тільки ми добре пам»ятаємо, що трапилось з СССР після Олімпіади-80, у 90-х роках. Чи можна прогнозувати подібний розвиток подій тут, важко сказати. Адже, перш за все, економічно, Китай знаходиться на іншому етапі розвитку, ніж занепадаючий і «дефіцитний» СССР у 80-х роках.
Проте, якби там не було, відтепер усвідомлення Китаю у світі буде трохи іншим. Більш позитивнішим чи що. Як, власне, і самоусвідомлення у самому Китаї. Досягнення ж окриляють.

24 серпня 2008 року

Дещо про китайську кухню

Давно хочу про це написати, і усе не вистачає часу. Розказати вам про китайську кухню. Адже перші враження від країни ми отримуємо, як правило, від таких простих і часом навіть тривіальних речей, як їжа, напої, транспорт, літаки та аеропорти, посмішки чи похмурі обличчя людей на іміграційному контролі.

Про аеропорти вже було, отож сьогодні я розповім про їжу. Китайці з давніх часів надавали великого значення харчуванню, передусім цінуючи гармонію між їжею та законами природи.

У різні пори року прийнятто вживати відповідні до того страви та напої. Китайці дивляться на їжу, як на спосіб, передусім поправити здоров'я. Значна кількість рослин, які мають цілющі властивості вживаються у процесі приготування їжі.

Китайська кухня прагне до так званої «гармонії п»яти смаків»: кислого, солодкого, гіркого, гострого та солоного. Саме тому під час приготування страв особлива увага приділяється гармонійному співвідношенню смаків. В принципі, у цій концепції відображається філософський підхід китайців до життя взагалі. Життя, за цими поглядами, має бути гармонійно сбалансованим.

Китайська кухня – це поєднання кольору, аромату, смаку, форми та краси. Навіть до назв страв, люди тут мають творчий підхід, намагаючись часом відобразити у назвах старовинні легенди, казки чи історії про відомих людей. Так довелось бачити страви з назвами «голова лева», «генерал переходить через міст» тощо.

Велику увагу тут приділяють посуду, у якому подається їжа: його формі і кольору, зокрема. Так вважається, що гармонія кольорів самої їжі та продуктів харчування здатна надати сили і навіть вилікувати від хвороб.

Краще аби у стравах були присутніми п'ять кольорів: червоний (енергія), зелений (свіжість), синій (стабільність), коричневий (приземленість) та жовтий (радість, сонячність). Так, як дуже мало видів харчів мають синій колір, то можна просто використовувати тарілки синього кольору, ну чи біло-синього.

Через те, що Китай – то велика країна з різноманітними герграфічними, кліматичними та культурними особливостями, у різних районах Китаю утворилися своєрідні кулінарні напрямки.

Найвідомішими вважаються вісім кулінарних шкіл: шандунська, гуандунська, сичуанська, цзянсуська, чжецзянська, хунанська, фуцзянська та аньхойська кухні. Дуже важко пояснити особливості кожної з цих кухонь на одному аркуші паперу.

Також існує іще кухня імператорського палацу, яка використовувала у своїх стравах найкраші і найдорожчі інгрідієнти.

Усім відомо,що у Китаї їдять паличками, проте це не значить, що якщо ви не вмієте ними користуватися, то лишитеся тут голодні. Практично скрізь, побачивши, що із скрутним виразом обличчя крутите у руці палички, намагаючись бодай щось ними зачепити, вас спробують навчити ними користуватися.

Я також попробую навчити тих, хто іще не вміє. Беремо палички у праву руку. Затискаємо їх кінчики великим та вказівним пальцями. Три пальці, що лишились довільно загинаємо. Кінці паличок мають бути на одному рівні. Спробуйте, у вас вийде. Ось побачите.

23 серпня 2008 року

Навколо - олімпійські цікавинки

Перша Олімпіада без цигарок

Ці ігри в Пекіні проходять під гаслом: ігри технологічні, культурні та екологічні. Аби, зокрема, підтримати ідею олімпіади без куріння, на спортивних майданчиках Пекіна було встановлено понад 6700 табличок про заборону куріння.

Також 66 тисяч таксі та 40 тисяч ресторанів міста оголосили себе вільними від цигарок. Одна місцева радіостанція оголосила приз у формі квитків на спортивні змагання, тим хто кине палити напередодні олімпіади. У результаті жеребкування було обрано десятеро людей, яким і дісталися квитки. Також у місцевих університетах запровадили спеціальні класи, які розказувалося про небезпечність цієї звички, їх відвідало понад мільйон студентів.

А все через те, що за статистикою, понад 35.8 відсотків усього китайського населення старше 15 років має цю звичку. Понад 57 відсотків китайських чоловіків – курці. А кожного року від хвороб, виникнення яких має безпосереднє відношення до паління, у Китаї помирає біля 1.2 мільйона людей.

Після олімпіади 1988 року у Канаді усі олімпійські ігри було оголошено іграми без цигарок, проте олімпіада у Пекіні є першою, після прийняття рамочної конвенції за контролем куріння, запропонованої Всесвітньою організацією охорони здоров»я.

Щаслива олімпійська вісімка

72-літній чоловік з китайської провінції Хебей виростив кущ зимової чорниці, гілля якої завивається у формі п’яти олімпійських кілець. Він почав вирощувати його п»ять років тому і кожні три дні мав підрізати гілля, аби дерево набрало відповідної форми.

Олімпійські матусі

Статистика говорить про те, що все більше жінок-атлеток повертається у спорт та на олімпійські ігри після народження дітей. Першою жінкою, котра виграла марафонський забіг через 5 місяців після пологів була норвежка Інгрід Крістіансен. Цієї олімпіади лише серед 286 атлетів з американської збірної є двадцять жінок з дітьми. Перша золота медалістка з китайської збірної, дзюдоістка Ксіан Донгмей- стало першою серед матусь, котра виграла золото тут у Пекіні.

Олімпіський забіг на роликах

Китайський школяр Янг Їджіе приїхав до Пекіну із міста Гвандонг провінції Гванджоу на роликах аби побачити олімпійське місто на власні очі. Його подорож зайняла 16 днів і він проїхав 2, 300 кілометрів. По дорозі він записував імена усіх волонтерів, з якими зустрівся. Після приїзду до Пекіну хлопчик написав твір про свою подорож, згадавши усіх цих людей.

Олімпіада і релаксація

Кажуть, що спортсмени китайської збірної, котрі здобули найбільше медалей протягом цієї олімпіади, боролися із стресом за допомогою вишивання. Принаймні, шестеро стрибунів у воду та стрілки –усі золоті медалістки, напередодні змагань вишивали. Навіть, кажуть, що за вишивкою бачили чемпіонку з важкої атлетики Лі Чунгхонг, яка піднімає надважкі штанги. Вона, наразі, сказала, що їй потрібно лише чотири дні, аби впоратися з однієї роботою. А протягом цих ігор вона вишила подушку. Дехто тут уже встиг пожартувати, що треба перейняти цю секретну зброю і навчити усіх українських атлетів вишивати хрестиком, може тоді медалей буде більше...

Олімпіада і англійська мова

Багато хто з волонтерів намагалися вивчити англійську мову самотужки. Так місцеві газети розповідали про одного 75-річного дідуся, котрий протягом останніх семи років сам опановував англійську мову, бо не міг собі дозволити приватні уроки. Протягом олімпіади тричі на тиждень його можна було побачити у одному з волонтерських пунктів, де він радісно розказував іноземцям, як пройти до тієї чи іншої спортивної арени.

Олімпіада і тату

Багато хто з олімпійців та туристів зробив собі на згадку про Пекін тату у формі фенікса чи дракона. За словами декого з тих, хто зробив собі тату, це була спроба «наблизитись» до китайської культури та лишити щось на згадку про час у Пекіні. Багато хто з іноземців полюбляє тату з китайських ієрогліфів.

Схоже на те, що тут у Пекіні люди були обачнішими зі знаками, які вони ставили на своє тіло. Так американська баскетбольна зірка Тайсон Чандлер, перепитував у перекладача, чи дійсно той ієрогліф, який йому сподобався, значить «кохання», чи ні.

Можливо, на нього справила враження історія з тату Брітні Спірс. Співачка хотіла ієрогліф «загадкова», а, як виявилось, їй накололи знак «дивна».

21 серпня 2008 року

Синхронне плавання

Змагання з синхронного плавання завжди чимось нагадують свято: віртуозні рухи, блискучі купальники, гарна музика. На перший погляд скидається на балет у воді. Тільки догори ногами. Двадцать чортири пари протягом перших двох днів показують технічну та вільну програми, де за результатами другого дня, у фінал виходять лише половина пар. Третього, останнього дня, дванадцять пар іще раз показують вільну програму.

І фокус полягає у тому, аби її виконати так само гарно, а то іще і краще, ніж попереднього дня. Коли спостерігаєш за синхронним плаванням, на перший погляд, важко сказати, в який спосіб судді серед багатьох пар, котрі показують такі кульбіти у воді та під водою, можуть виділити, хто найкращий, а хто – не дуже. На перший погляд усі дівчата вправні та швидкі. Вони одночасно стрибають у воду, і вода перед ними розступається. Потім там же у воді, стають одна одній на плечі і у такій позі стрімко, неначе торпеди, піднімаються догори.

Однак, на третій день розумієш, що хтось із них, таки дійсно, рухається синхронніше і що головне – швидше, а хтось – повільніше. Важливим моментом у суддівстві цього виду спорту є також те, як близько спортсменки знаходяться одна від одної. В ідеалі – чим ближче, тим краще.
Дехто навіть штовхається під час танцю у воді ліктями чи колінами, що вважається грубою помилкою і за що знімають бали, а хтось – плюється водою, що додає виступу привабливості і глядачі від здивування аплодують.
Плювання водою під час синхронного плавання, якщо можна так це назвати, уже стало трендовим елементом на цих олімпійських іграх.

В Афінах такого не було. У Пекіні вже декілька дуетів синхронно випльовували воду, неначе ті кити, виринаючи з води. Виглядає ефектно. Одночасно виниряють, енергійно повертають голови на сторони, а за цим обертом, рухаються два синхронні струмка з крапель води. Із рота, чи з носа Ефектно, але повторювати на пляжі не рекомендується. Бо можна не розрахувати. Для таких візуальних ефектів все таки треба мати такі ж сильні, як і у атлеток, легені.

Серед спортсменок у цьому виді виступає багато сестер, є навіть близнюки. Можливо через те, що синхронність тут дуже важлива, а її простіше досягти близьким, ніж чужим людям. Так серед синхроністок сестрами є ново-зеландський дует Ліза та Ніна Деніелс, тоді як китайський дует Вен-Вен та Тінг-Тінг Дзіанг, як і голландський - Соня та Бьянка Ван дер Велден- близнюки.

Також цікаво було послухати, під яку музику плавають атлетки з різних країн. Складалося таке враження, що у ці дні в басейні аква кюб усе переплуталося. Ново Зеландки плавали під попурі з українських народних пісень, кореянки – під саундтрек з опери «Руслан і Людмила», швейцарки –під «Калинку-малинку», італійки –під супровід з африканських барабанів. На питання, чому український дует Дарія Юшко та Ксенія Сидоренко вибрали собі на технічну програму «Половецькі пляски» композитора Бородіна, а на вільну – саундтрек із кінофільма «Турецький гамбіт», дівчата сказали, що ця героїчна музика допомагала, надихала і підтримувала їх. Наразі, українки показали непоганий результат: після другого дня вони стали десятими, а після третього – піднялись на восьму сходинку. З таким прогресом, можна цілком очікувати, що на наступних іграх у Лондоні вони увійдуть у трійку-четвірку найсильніших дуетів світу.

Після закінчення виступу, декілька спортсменок, підпливавши до телекамер, різними мовами, розпливаючись у посмішці, сказали: «Мама, я тебе люблю!».
Макіяж спортсменок також відрізнявся яскравістю та виразністю. Наразі, він також має бути дуже водостійким, аби не розтікатися під час занурення на глибину та різких рухів у воді. Кажуть, що на цих іграх у перфектності засобів між собою змагалися продукція двох косметичних імперій – французький Ланком та японська фірма Косе.

Золотими медалістками у синхронному плаванні стали росіянки Анастасія Єрмакова та Анастасія Давидова. Срібну медаль виборов іспанський дует, а бронза дісталася японкам, які вибороли її у запеклій боротьбі з китайським дуетом. Китайський дует, який між іншим тренує японський тренер, вихованці якої стали срібними призерами олімпіади в Пекіні, став лише четвертим. Хоча виступали вони дуже гарно і ефектно. Однак у фіналі, одна з сестер зачепилась у воді за другу і це суттєво зменшило їх шанси на перемогу. Китайські вболівальники сильно сумували.

Це вже друга олімпійська медаль для двох Анастасій - Давидової та Єрмакової. На минулих іграх в Афінах, дівчата отримали усі десятки(найвищі бали) за артистизм, а на цій олімпіаді –50 балів – найвищу оцінку від п’яти суддів, за техніку виконання програми. Вище від цього отримати вже не можна. Їх програма була відточеною до такої міри, що здавалося, що вони не тільки народились у воді, але і народились відразу з умінням технічно плавати.

Росіянки відмітили, що ця олімпійська медаль далась їм набагато складніше, ніж попередня, адже протягом останніх двох років у іспанському дуеті відбулася заміна однієї з спортсменок на нову, що сильно додало дуету сили та техніки виконання. І готуючись до змагань, вони від час відчували, що їх переслідують іспанки. Як справедливо відмітила Анастасія Єрмакова, наявність сильних суперниць часто допомагає досягти таких результатів, про які важко було навіть мріяти. Проте за такими результатами завжди стоїть невпинна праця і вміння не давати собі лінитися та розслаблятися.

Також на питання когось із журналістів, як то вони так легко і невимушено рухаються у воді і під водою, Настя Давидова сказала, що у неї є бажання усіх хто каже, що синхронне плавання дуже простий вид спорту, бодай ненадовго занурити у воду і попросити виконати найпростіші елементи...Аби на собі переконатись, що це не так...

20 серпня 2008 року

О Майкле, I love you!

	Cвіт заговорив про Майкла Фелпса

Чотири роки тому в Афінах йому було всього 19 років іпоряд із елегантно-мускулистим Яном Торпом　він виглядав ну зовсім, як хлопчисько. Басейн у Афінах був відкитий і у серпні того року над афінською водою висіла страшенна спека.

Проте ніхто із журналістів і не думав тоді пропускати навіть рутинні тренування хлопців-пловців. Повірте мені, там було на кого подивитися. Усі як один Аполони, хоч і в плавальних шапках. Кубики мускулів на животі, високі та стрункі з атлетичними руками та ногами. Жива реклама здоворого способу життя, та й годі.

Вже тоді світ заговорив про Майкла Фелпса. Він здобув в Афінах 6 золотих медалей. Минулого року його Ян Торп залишив спорт і можна сказати, що відтоді усі знані басейни світу належать тільки йому. Цьому простому хлопцю із Балтімора, який так любить свою маму.

За останнє уже дехто встиг його тут охрестити «маминим синочком». Циніки іронічно посміхнувшись промовили: «Хлопцю 23 роки, а він до сих пір слухається маму». А все через те, що його мама, Дебі Фелпс, на його бажання після олімпіади поїхати кудись відпочити з друзями, відказала, що можна, але не надовго, бо треба не забувати про підготовку до змагань наступного року в Італії.

Нагадаю, що він тільки но закінчив олімпійськи виступи і отримав вісім золотих медалей! Напевно, все таки у нього дуже сувора мама...
Однак її можна зрозуміти, адже у дитинстві Майкл був хворобливою дитиною і навіть потерпав від неможливості сконцентруватися на чомусь, через гіперактивність. Лікарі намагалися годувати його відповідними препаратамия, та в якийсь момент, хлопчик відмовився їх приймати і його мама його підтримала. Відтепер уся його гіперактивність направлена у позитивне русло. Вода, як відомо знімає, будь-який негатив та стрес.

Його виступи тут у Пекіні справили сильне враження. Здається відтепер світ плавання умовно поділився на дві команди – за одну з них виступає Макл Фелпс, а за іншу – спортсмени усіх інших країн. Ну подумайте тільки! Він один завоював більше золотих медалей, ніж усі спортсмени деяких країн разом. Не будемо уточнювати, яких, власне, країн..Це не може не вражати.

Цієї олімпіади у Фелпса було завдання побити рекорд, поставлений на олімпіаді 1972 року його співвічизником Марком Спітцером, який свого часу авоював шість золотих медалей. Іще до пекінської олімпіади Фелпс казав, що він не хоче бути другим Марком Спітцером. Він хоче бути лише першим і єдиним Майклом Фелпсом. Треба сказати, що він ним був, став і залишиться тепер уже назавжди. Принаймні, в історії світового плавання, так точно.

Цікаво, що скорцентруватись і здобути так багато медалей йому не завадило навіть те, що в олімпійському селищі йому довелось ділити кімнату іще з кимось із його команди. Такого не було іще на жодній олімпіаді: і в Афінах, і в Турині атлети мали окремі кімнати. Американські пловці посміхаючись говорили, що відчували себе, як за часів життя в університетському гуртожитку, коли навіть до ванни чи туалету треба ходити навшпиньки, бо у будинку дуже гарна акустика і все чутно. А всім же наcтупного дня на змагання і треба постаратися, аби нікого не розбудити.

Компанія – спонсор, яка забезпечує його та інших пловців купальними костюмами вже вручила йому 1 мільйон доларів бонусу за вісім олімпійських медалей. Фелпс виступав у супер-сучасному костюмі, але ті хто бачив тут як він плаває напівжартому вже сказали, що для нього це не має ніякого значення. Він би і без того костюму, бодай навіть у сімейних трусах чи і навіть без плавок взагалі, але все одно б приплив першим. Так гарно він плаває. За це як його вже тут не називали, і механічним птахом, і надлюдиною, і супер-рибою і навіть ФЕноменаЛПС-ом (феноменальним Фелпсом)....

Майкл Фелпс має 193 сантиметри зросту і 44 розмір ноги, проте його відрізняє від інших пловців той факт, що його розмах рук сягає більшої відстані, ніж його зріст- цілих 198-ох сантиметрів. У нього дуже міцний торс і, судячи з усього, дуже гарні легені.

Журналісти його обожнюють і буквально рвуть на шматки, намагаючись щось попитати. Скрізь де він з»являється усі в один голос скандують: «Майкле! Майкле!», намагаючись отримати коментар, автограф чи просто фотографію на згадку.

Атлети з американської збірної казали, що він нормальний, звичайний хлопець, який у вільний час любить слухати хіп-хоп. Дехто з дівчат –пловчинь навіть відмітив, що він, час від часу, буває навіть непосидючим і гамірним, як той забіяка-молодший брат.

Він і дійсно, поза межами басейну, виглядає досить звичайно. Як якийсь сусід із будинку напроти. Правда, будинок той десь в Америці... Але все одно, мені здається, що якщо ви його випадкого зустрінете десь на летовищі у Франкфурті чи Римі, то навряд чи впізнаєте. Він же буде без своєї фірмової плавальної шапочки з американським прапором та написов «Фелпс».. А шкода. Могли б узяти автографа.. Жартую... Отаке у нього звичайне обличчя. Тут він трохи програє блондину і колишньому супернику Яну Торпу. Іще ота триденна щетина, з якою він тут ходив протягом усіх змагань. Дівчата з багатьох країн нашіптували у телеекрани:» Майкл- I love you, але будь ласка, будь другом, побрийся! Вона тобі не личить».

Жарти-жартами, але йому лише 23 роки і він сам уже сказав, що напевно буде виступати на олімпіаді в Лондоні через 4 роки. Мені здається, це іще не останнє, чим він може нас здивувати. Таке враження, що буде іще щось. Адже у Фелпса є одна гарна звичка. Він детально записує усе, про що він мріє. Думаю, у Пекіні здійснилсь більшість з того, про що він мріяв до нині. Цікаво було б зазирнути у його наступний список. І ще цікав, чи дзвонив привітати його їхній президент.. Якось не довелось про це запитати...

19 серпня 2008 року

Олімпійські драми

Олімпіада- це безумовно, свято. Перемоги, кріти, посмішки, радісна атмосфера. Проте за багатьма перемогами стоїть сила-силенна безсонних ночей, тренувань, навіть проблеми зі здоров»ями. А подекуди навіть просто особисті драми, які для декого із спортсменів часом перетворюються на додаткову мотивацію і навіть часом стають потужним двигуном, який рухає їх до перемоги.

Така особиста драма,зокрема, стоїть за перемогою німецького важкоатлета Матіяса Стейнера. У категорії понад 105 кілограмів, він підняв у загальній кількості 461 кілограм і переміг свого російського суперника Євгенія Чігішева з відривом усього в один кілограм. Бронза дісталася латишу Віктору Щербатихс.

Свою перемогу Стейнер присвятив дружині Сюзан, котра загинула в автомобільній катастрофі минулого року.

Стейнер народився в Австрії і чотири роки тому в Афінах виступав саме за неї, де був лише сьомим у найлегшій 105 кілограмовій категорії. Після такого не дуже гарного результату, спортсмен вибув із австрійської олімпійської збірної. Атлет шукав можливість продовжити кар»єру, що його і примусило переїхати до Німеччини та подати документи на громадянство. У 2005 році він одружився з німкенею на ім»я Сюзен. Проте з тих часів у нього якось не складалося у спорті і німці не давали через те йому громадянства, що, в свою чергу, лишало його можливості виступати на олімпійських іграх. Так продовжувалося протягом трьох років, поки нарешті у січні цього року він таки не отримав німецького паспорта.

Атлет підняв 258 та 203 кілограми цього разу у Пекіні, що дало йому усі шанси на олімпійське золото. Він переміг останнім підйомом, таким чином завоювавши Німеччині першу золоту медаль у цьому виді спорту.
Коли він стояв на п»єдесталі, то в одній руці у нього була золота медаль, а в іншій – фотографія загиблої дружини...
Напевно, що австрійці вже тепер і жалкують, що не дали йому іще одного шанса після Афін.

17 серпня 2008 року

Про україномовних китайців та панд

Друзі дзвонять і запитують, чи була я вже у забороненому місті, чи бачила панд у пекінському зоопарку. Відповідаю – була мало де. Не маю часу. Коли я закінчую роботу, то заборонене місто уже бачить третій сон за своїми міцними червоними ворітьми.

Окрім того у перший з днів олімпіади тут сталося декілька неприємних подій, після яких є недрукована рекомендація про те, що людними місцями Пекіну краще не вештатися одному. Особливо, якщо ти дама і на дворі вечір.
У перші дні олімпіади загинув один американський чоловік і сильно постраждала його дружина. У барабанній вежі на них напав китаєць із ножем. Після того нападник вчинив самогубство. Постраждалі виявилися родиною тренера американської волейбольної збірної. Не дивлячись на те, що після цих подій тренер мав повернутися додому, американська збірна все таки успішно виступила на іграх. Коли почула цю новину, то спочатку не повірила, бо Пекін виглядає дуже мирно і спокійно. Навіть у порівнянні з попередніми іграми. На диво мирно і спокійно.

Після цього інциденту багатьох атлетів, з метою безпеки, зобов’язали обмежитись формою своєї збірної. Форми у спортсменів яскраві, їх добре видно здалеку, до того ж, на них написано, яку країну вони представляють.
Жалкую, що у мене немає жовто-блакитного жакету з написом «Україна» на спині. Лише прапор України. Проте, у прапорі ж не походиш. То ж, все-таки, дивно виглядатиме.

Коли говориш, що ти з України, заговорюють російською мовою. Є китайці, які дуже добре розмовляють російською, бо вчилися в інститутах у Москві чи Петербурзі. Вони усі, як правило, узяли собі наші імена, отож і звуться Дімами чи Колями. Я так іще і не зустріла китайців-волонтерів, які говорять українською, але кажуть, що вони є. І імена, кажуть у них Федір та Ничипір... Хотілось би побачитись.

Однак, більшість людей, зокрема таксисти, обмежуються декількома фразами російською, на зразок: «Здравствуйте. Я тебя люблю. Спасибо. До свидания.» . Мимоволі замислюєшся, де це можна вживати подібну комбінацію слів...

А у Пекіні зараз багато де квітнуть рожеві лотоси і є на що подивитись. Серед іноземців зараз дуже популярні тематичні тури до Китаю. Наприклад, збирання чаю. Чи відвідини китайської опери. Не кажу вже про відвідини ферм, де вирощують перли, шовкових та нефритових заводів і фабрик. Китай входить у трійку крупних експортерів перлів на світовий ринок.

Нефрит, за повір»ями, приносить своєму власнику спокій і виваженість. Тому багато хто тут носить на шиї такі невеличкі овальні кулончики із нефриту на червоній нитці. Камінь обов’язково має доторкатися до голого тіла, аби чимось «допомагати».

А ще кажуть у зоопарку багато зараз відвідувачів. Усі хочуть подивитися на місцевих панд. Панди – це звірі-символи Китаю. До того ж вони іще і один із прибуткових видів китайського експорту за зовнішній ринок. Китайці нікому не продають своїх панд. Натомість вони здають їх в аренду у зоопарки за кордоном. Річна аренда однієї панди коштує мільйон доларів. Причому, діти панд, які народились за кордоном теж вважаються власністю Китаю.
Щоб побачити панду, коли вона не спить, кажуть, треба іти до зоопарку рано вранці. Наразі, зоопарки тут працюють з 7 ранку.

Мабуть, підлаштувалися під розпорядок дня панд. Павільйон панд у Пекінському зоопарку зараз, під час олімпіади, щоденно відвідує 30 тисяч людей. Для того аби задовольнити інтерес відвідувачів до цих дивовижних звірів, саме на період олімпіади, іще наприкінці травня із провінції Сичуань було доставлено вісім додаткових панд і було відкрито додатковий «олімпійський» павільйон. Усього їх тепер у Пекіні 18 штук. Приблизно десять з них народилось тут же, у зоопарку, і їх можна вважати справжніми «пекінцями».

Доросла панда споживає біля 40 кілограмів бамбуку щодня. Проте їдять вони тільки вранці, десь між сьомою і дев’ятою годиною ранку. Увесь інший час вони практично сплять чи дрімають. Аби подивитись на те, як панди хрумкають бамбук, треба вирушати до зоопарку о 7 ранку. Одна моя знайома з місцевого телебачення не була добре ознайомлена із розпорядком дня панд, тому мусила ходити до пекінського зоопарку протягом цілих п’яти днів, аби нарешті побачити і відзняти панд, коли вони не сплять.
Окрім бамбуку у пекінському зоопарку панд годують вареною кукурудзою, бобами, вареним рисом та навіть поять молоком.

Доросла панда важить від 90 до 150 кілограмів і має десь до метра на зріст. Панди виглядають огрядними і лінивими, але насправді вони можуть швидко бігати (розумію, як комічно це звучить, особливо у світлі свіжого мультфільму про Кунфу-Панду). Панди можуть нападати, якщо відчувають небезпеку власному життю, чи загрозу своєму провіанту. У панд доволі гострі зуби. Якщо ви колись тримали в руках бамбук, то зрозумієте чому...
Найстарша у Китаї панда прожила аж цілих 36 років. Якщо перевести це на «пандівський» вік, то їй було насправді років 80. Така собі панда-старець, та й годі...

Очі у них темного кольору. А під очима темні кола. Такі як бувають, коли потекла туш під очима. Однак в Австралії живе єдина у світі панда, у якої блакитні очі. От вже не знаю, чи її теж узяли напрокат у Китаї чи ні..
Сподіваюсь я теж якось після довгого робочого дня, що переповзає у ніч я таки знайду в собі сили відірватись від подушки і о 7 ранку піду до зоопарку, аби таки побачити справжнісіньку китайську панду. Не за кордоном, а у неї вдома в Пекіні. От не знаю тільки, чи зоопарк можна назвати справжньою домівкою.. Та то вже таке...

15 серпня 2008 року

Дощ із бронзових медалей на українську збірну продовжується. Учора наша борчиня Ірина Мерлені посіла третє місце у змаганнях з вільної боротьби, пропустивши уперед японку Чихару Ічо та канадійку китайського походження Кларису Чен.

Насправді, багато хто тут пророкував, що Мерлені претендуватиме навіть на золото. Проте, на останніх п'яти секундах　поступившись японській борчині Чіхару Ічо, Ірина здобула бронзу. На килимі відбувалась запекла боротьба. Не знаю як вам, але як на мене, боротьба – досить агресивний вид спорту і я би не сказала, що дуже жіночий. Спортсменки усі невеликі на зріст, але затяті і борються до останнього. Складається таке враження, що так як і у чоловічій боротьбі, тренери намагаються роззлючити спортсменів перед виходом на арену, аби ті там краще боролися.

Проте, жінка лишається жінкою навіть на такій арені. Не зважаючи на доволі одноматінті трико, у спортсменок все таки лишається поле для експериментів – я маю на увазі зачіски. Хтось заплітає коси у безліч косичок, хтось – робить одного куцого хвостика набока, а хтось носить просту коротку зачіску. Стиль боротьби, між іншим, теж дуже різний, так само як і і зовнішний вигляд. Треба віддати належне, але наша Ірина Мерлені у порівнянні з іншими спортсменками, виглядала на арені досить жіночно.

Чого не можна сказати про декого з її суперниць. Були навіть такі, яких на перший погляд можна було сплутати з чоловіками. Однак, усі атлетки успішно пройшли тестування на належність до жіночої статі, так що, загалом, сумнівів щодо цього не лишалося.

Крихітна Ірина, яка виступає у ваговій категорії до 48 кілограмів, на ринзі виглядала досить войовничо і до останньої секунди невтомно боролася. Дуже зворушливо виглядало, коли її чоловік і тренер Андрій Микульчин, після її перемоги, закинув тендітну атлетку собі на плече і поніс до виходу. Зал посміхався і аплодував.

Після закінчення змагань Ірина сказала, що вона дуже щаслива і ця бронзова медаль особисто для неї вартує більше, аніж навіть отримане у Афінах золото. Адже пів-року тому після травми лікарі заборонили їй не тільки виходити на килим, але і навіть згадувати про заняття боротьбою. Проте спортсменка не скорилась вироку лікарів і продовжила підготовку до олімпіади. Рік тому Ірина також народила сина. За її словами, переодолімпійські тренування допомогли їй навіть скинути декілька набраних під час вагітності кілограмів.

Під час прес-конференції атлетка подякувала усіх людей України, які її підтримували, а особливо дітей, котрі їй надсилали сюди до Пекіну смс-ки.
Золота медалістка Кларісса Чен сказала, що своїм батькам,за те, що вони важко працювали аби вивести усіх дітей у люди і забезпечити їх усім необхідним. Її батьки емігрували спочатку до В»єтнаму, а потім до Канади, де вона і народилась.

У цей вечір у залі було чимало вболівальників з України. У секторі напротив махав прапором кумир багатьох українок співак Віталій Козловський. Я нарешті не забула не тільки прапора, але і бінокля. Вдалося роздивитися українську знаменитість у деталях.

Після перегляду змагань з жіночої боротьби, склалалося таке враження, що у цей вид спорта ідуть, скажемо так, трохи злі дами. Проте, розмова з Іриною Мерлені цю ілюзію розвіяла. Борчиня виявилась доволі приємною у спілкуванні дівчиною. У боротьбі, як і скрізь, є різні жінки.

Взагалі, тут на олімпіаді в Пекіні мене часом не полишають роздуми про те, що стало причиною обрати той чи інший спорт для того чи іншого видатного спортсмена. Відповіді такі різні. У когось секція дзюдо була під домом, а чиїсь батьки – відомі тенісисти чи гімнасти, тому і діти вирішили обрати такі ж види спорту. Якщо із чоловічим духом змагатися за метри, сантиметри і секунди іще все більш-менш зрозуміло. Як і з жіночим бажанням приймати ефектні пози під час змагань з художньої гімнастики чи синхронного плавання.

То прагнення декого із жінок піднімати важезні штанги чи битися на ринзі, особисто для мене, все таки лишається трохи незрозумілим. Можливо, у ньому ховається бажання захистити себе і свою родину? Не знаю...А може то просто кількість розбитих жіночих носів справила на мене таке сильне враження і примусила про це замислитись.

А які з олімпійських видів спорту протягом цієї олімпіади найбільше подобаються дивитися особисто вам?

15 серпня 2008 року

Олімпійське кохання

	Пекін вночі

Олімпіада- це не тільки спортивні змагання, але і своєрідний карнавал, де усі радіють, святкують, змагаються у тому, хто швидший, сильніший та прудкіший. На олімпіаді зустрічається дуже багато людей із різних куточків світу. Переважна більшість цих людей –люди молоді. А що трапляється, коли зустрічаються молоді люди в атмосфері великого спортивного свята? Правильно!Кохання.

У нас тут уже є одна історія кохання навіть серед спорстменів. Можна тільки подивуватися, як вони усе встигають.. Ця історія трохи нагадує казкову. Де є принц і принцеса, адже олімпійці уже самі по собі є винятковими обранцями і кращими із кращих. Вони віднаходять один одного, зустрічаються, не розтаються, одружуються, живуть весело і щасливо. І навіть виступають на олімпійських іграх. Кожен, правда, за свою збірну. Ну чим не казка із щасливим продовженням?

Це я говорю про першу золоту медалістку Пекінської олімпіади Катерину Еммонс з Чехії та її чоловіка –американського стрілка Мет'ю Еммонса. Фото їх поцілунку після того як Катерина виборола золоту медаль уже облетіло усі місцеві і половину закордонних газет. Вони обоє займаються стрільбою з 14 річного віку, а зустрілися минулої олімпіади у Афінах, коли Мет, під час змагань зі стрільби на відстані 50 метрів випадково вистрілив у чужу мішень, а Катерина, тоді іще Куркова, яка коментувала турнір для чеського телебачення, підійшла його підтримати. Відтоді вони і не розлучалися. Мет навіть перебрався до Чехії, де вони обоє відтепер і тренуються. Щоправда, Катерина виступає за збірну Чехії, а Мет – за збірну Сполучених Штатів Америки.

	Щаслива Катерина Еммонс отримала золоту медаль

Катерина уже виборола одну золоту і одну срібну медалі у Пекіні. Мет сьогодні виборов срібну медаль у чоловічих змаганнях зі стрільби на 50 метрів. Тут у Пекіні вони живуть у селищі разом із збірною Чехії, звідки кожен їздить на свої змагання. Мет вважає, що його програш в Афінах приніс йому більше щастя, ніж аби він виграв там золоту медаль. Бо Афіни подарували йому дружину. Тут у Пекіні він сказав журналістам, що золота медаль дружини набагато важливіша для нього, ніж його особисті перемоги, адже це також і його успіх. Батько Катерини Петро Курка є її тренером і сім він у минулому двократний світовий чемпіон зі стрільби, що виступав за Чехію. Отака собі міжнародна стрілкова родина вийшла.

Кажуть, що персонал олімпійського селища підбирали з великою ретельністю. Там працює дуже багато привабливих китайських дівчат. Також там безкоштовно роздають кондоми. Іще кажуть, що спортсменам не можна займатися цим перед змаганнями, бо начебто це негативно впливає на спортивні результати. Тому, на деяких інтернет сайтах, вболівальники навіть переконують атлетів не поспішати у коханні, і запевняють, що дівчата від них нікуди не втечуть. Адже до кінця олімпіади іще трохи більше тижня. І як співається у старій пісні: «Первым делом, первым делом – самолеты! Ну а девушки? А девушки- потом!».

Наразі, після олімпіади-80 у Москві вперше одночасно народилася значна кількість інтернаціональних дітей. Можливо, чогось подібного можна очікувати і у Пекіні після завершення цієї олімпіади. Адже атмосфера тут така.... Особлива....

Хоча, роздаючи безкоштовні кондоми, організатори олімпіади, перш за все, турбуються про здоров»я атлетів та гостей та не розповсюдження СНІДу у Китаї. Для 16 тисяч олімпійців, що проживають у олімпійському селищі уже роздали 100 тисяч, а навколишні готелі завезли аж 400 тисячами кондомів.

14 серпня
Пляжний волейбол

Сьогодні я нарешті зрозуміла за що ж чоловіки люблять змагання з пляжного волейболу. Там і правда виступають дуже привабливі спортсменки. До того ж вони усі вдягнені у бікіні, отож, там є на що подивитись. Виявляється, бікіні – то форма пляжного волейболу і навіть величина бікіні обумовлена міжнародними стандартами. Величина, наразі, дуже умовна. Проте на струнких ногах атлеток виглядає дуже привабливо. Дехто з глядачів навіть приходять на змагання з біноклями, аби уважніше роздивитися усі нюанси.

Багато хто із спортсменок виступає у кепках та окулярах від сонця, більшість із них дуже загорілі, бо тривалий час знаходяться на сонці. Пляжний волейбол, як вид спорту, народився у 20 роках двадцятого століття, у часи американської великої депресії на пляжах Каліфорнійської Санта-Моніки. У цьому виді спорту змагаються дві пари спортсменів. У парі – одна людина – капітан, а інша замість усієї команди. Перше офіційне змагання з пляжного волейболу провели 1947 року у тій же Каліфорнії. Перший турнір з призом у 1500 доларів було проведено 1974 року і Сан-Дієго. Олімпійський комітет включив пляжний волейбол до олімпійських видів спорту 1993 року, а перший олімпійський матч було зіграно у Атланті 1996 року.

Україна наразі на цих іграх не має спортсменок, які виступають у цьому виді спорту. На відміну від Сіднею та Афін, які приймали попередні олімпійські ігри, у Пекіні немає моря, тому тут іще більший інтерес до цих змагань. Вони проходять всередині звичайного стадіону, на арені якого насипано пляжний пісок. За правилами, пісок має бути щонайменше 40 сантиметрів глибиною. Висота сітки у змаганнях жінок 2.24, що на 19 сантиметрів нижче за норми для змагань чоловіків.

У перервах між раундами на майданчик виходять 12 дівчат різних національностей у блакитних бікіні, які своїми танцями, мають розважати гостей. Гостям це дуже подобається, бо дівчата танцюють запальні латиноамериканські танці під пісні Рікі Мартіна та Джіпсі Кінгс. Дівчата, які танцюють у перервах, досить малі на зріст, порівняно із спортсменками. Саме у порівнянні із ними, розумієш як гарно виглядають атлетки. Дехто жартує, що вони тут танцюють спеціально, аби ми відчули різницю.

Серед спортсменок багато таких, зріст яких перевищує 180 сантиметрів. На вигляд їх запросто можна сплутати із моделями – усі високі, худорляві, привабливі.

Чоловіки-журналісти сміються, що для споглядання цих змагань не вистачає тільки келиху шампанського – і тоді будеш почуватися взагалі як на пляжі, чи на дискотеці, чи на пляжній дискотеці: багато гарних напівроздягнених жінок, сонце, пісок, гучна музика. Спиртне, наразі, не продається на стадіонах. Не можна його пронести і з собою. Усе примушують викинути перед входом на видовище.

На вулиці спека, тому деякі китайські чоловіки обмахуються великими віялами. Виглядає дуже колоритно. На стадіоні багато людей у футболках з написом «Я люблю Китай!».

Сьогодні відбуваються відбірочні ігри і російська двійка Урядова Ширяєва зустрічаються із грузинською двійкою Сантанна- Мартінс дас Чагас. Спортсменки, які представляють Грузію, народилися у Бразилії і отримали грузинське громадянство лише два роки тому. Вони мають також прізвиська : Сака і Ртвело. Якщо об»єднати їх прізвиська разом, то виходить назва «Грузія» грузинською мовою. Перемагають грузинки. Грузинські вболівальники радісно кричать і махають грузинськими прапорами.

Крістін Сантана (Сака) каже, що вона дуже рада, що вони перемогли у цьому матчі, вона відчуває себе грузинкою, адже виступає за Грузію уже два роки додає, що сподівається, що ця невелика, але все таки перемога потішить і людей у Грузії, яким зараз скрутно.

13 серпня
Греко-римська боротьба

	Дует стрибунів у воду Ілля Кваша та Олексій Пригоров

Учора українська збірна здобула три бронзові медалі у стрибках у воду, важкій атлетиці та греко-риській боротьбі-тепер у нас цілих чотири бронзові медалі. Мені пощастило потрапити на змагання з греко-римської боротьби, тому про неї і розкажу.

Змагання відбувалися у залі Пекінського політехнічного інституту. На арені було три ринги для боротьби, на двох з яких відбувалися змагання. У греко-римській боротьбі, на відміну від дзюдо, не можна хапати противника за одяг – допускаються лише захвати руками за верхню частину тіла. Не можна також ставити підножки і підсікати противника. Аби виграти треба притиснути противника спиною до килима. Атлети намагаються відірвати один одного від рингу, і той, хто протримається довше – того і перемога. Також, аби зафіксувати перемогу, інколи треба протримати противника притиснутим до підлоги протягом двадцяти секунд. У жіночій боротьбі немає такого різновиду як греко-римська боротьба.

Борці набирають очки в залежності від прийомів, які вони виконують на ринзі. Інколи очки можна отримати навіть за те, що противник поводить себе пасивно і не хоче битися. Рефері на рингу судять, а потім головний суддя вирішує, чи зараховувати ці очки чі ні. Серед рефері було двоє жінок, які теж були вдягнуті у світло сині піджаки, темно- сині брюки.
Атлети усі досить невеликі на зріст. Вони мають по два спортивні тріко, як правило, синього і червого кольору і в залежності від жеребкування та раунду, виступають у якомусь із цих кольорів.

У кожного, як правило, по два тренери і масажист. У перервах між раундами вони усі разом масують атлетам руки, енергічно трясучи їх у повітрі. З боку виглядає так, наче вони хочуть витрясти із спорстменів усю душу, а ті, хоча сильні і мужні на рингу, під час цієї процедури не чинять жодного опору.
Глядачі під час перерві поводяться дуже вільно і розкуто. Коли у залі грає музика, багато хто рухається їй у такт, пританцьовує. У багатьох на щоках намальовані фарбами прапори своїх країн.

У дівчинки із Франції, окрім прапорів на щоках, у зачаску просунуто вісім китайських паличок для їжі – її голова нагадує їжака. Найбільш розкуто поводять себе китайські діти – верещать, махають прапорами, б»ють у надувні палиці, які від удара один від одну, видають цілком пристойний, майже барабанний звук. Людей з такими надувними палицями повно на багатьох змаганнях. Коли вони починають бити у них усі разом, над аренами і майданчиками здіймається неабиякий гамір.

У нашого Армена Вардянана, який змагається у ваговій категорії до 66 кілограмів, два тренери, які, підводячи його до рингу, буквально ледь не б»ють його в спину. Пізніше я у нього запитаю, що то таке було – бо збоку виглядало доволі агресивно. Він посміхається моїй уважності і каже, що вони наказували йому аби він не розслаблявся, бо це ж олімпіада, і, може, вперше, а то й в останнє в житті..

Тренер суперника- американця у першому раунді кричить так, наче його хтось б»є чи ріже. Так само поводить себе і тренер болгарського спорстмена у другому раунді. Тренер Армена Варданяна спокійно спостерігає за поєдинком. Такий контраст у спогляданні і сприйнятті одного і того ж видовища, м»яко кажучи, вражає.

Між раундами, обидва тренери махають рушниками над спортсменами. За 30 секунд до фіналу Армен перекидає супротивника-болгарина через себе і перемагає з рахунком 17-14. Його тренер нарешті від радості зіскакує з місця.

А я забула українського прапора в медіа-центрі, тому не можу їм нічим помахати і просто кричу на все горло «Україна» і від того стає якось так приємно і радісно на душі. Ми нарешті перемагаємо !

Цього ж дня дует наших стрибунів у воду Ілля Кваша та Олексій Пригоров та важкоатлетка Наталя Давидова також здобувають бронзові медалі. Дехто тут у Пекіні потім скаже, що на Україна посипався бронзовий дощ.

Наступного дня на прийнятті з нагоди перемоги наших героїв Валерій Борзов жартує, що колір та блиск золотих медалей з часом міняється і золото темніє, а бронзові медалі завжди залишаються такого ж кольору, тому не варто сумувати. Олімпійцям дякують за перемогу і вручають квіти. Переможці дякують тренерам та керівникам, а Сергій Бубка, наразі єдиний з усіх керівників, просить переможців переказати привіт батькам та подякувати їм за те, що виховали країні таких прекрасних дітей...

Наші переможці кажуть, що хочуть тепер просто побути у ролі вболівальників і морально підтримати своїх друзів з команди України, які іще тільки збираються виступати на іграх.

10 серпня
Китай – як знак, символ та образ

На яшмових сходах
біліє холодна роса.
Промокли панчохи.
Пливуть мовчазні небеса.
Дивлюсь крізь фіранку
на місяць осінній печальний —
На тихій воді він тремтить
і повільно згаса.

«Печаль на яшмовому ганку» Лі Бо (705-762) видатний китайський поет часів династії Тан (Переклад Леоніда Первомайського)

А у нас уже другий день крапає дощ. А у вас? Усі сподіваються, що днями нарешті знову буде гарна погода. Учора через дощ було відкладено змагання із тенісу та пляжного волейболу. Також дощ перешкодив велогонщицям вдало впоратись з трасою, дехто навіть падав декілька разів.

На мобільний телефон автоматично приходить багато смс-ів: прогноз погоди, новини олімпіади тощо. Важко сказати про що пишеться, коли не знаєш мови. Проте, мені іще пощастило, бо я володію японською мовою і хоч і не можу відтворити фонетично китайські ієрогліфи, однак у більшості випадків розумію їх зміст. Це сильно допомагає. Зокрема, можна уникати небажаної їжі, коли замовляєш у ресторані. І не мучитись, як сусіди – французи учора, котрі не могли знайти у меню курку... Також можу відокремити прогноз погоди від інших новин, зокрема.

Про погоду тут, наразі, повідомляють досить специфічно. Щось на зразок: »Завтра буде між 24 та 33 градусами». На початку це мене дуже дивувало. Адже між 24-ма та 32-ма градусами,як кажуть у Одесі, «існує величезна різниця». Потім стало ясно, що температура у Пекіні вранці, вдень і ввечері інколи може відрізнятися градусів на 10-15. І саме тому прогноз привчив людей орієнтуватися саме на різницю у нижній та верхній температурі і відповідно до того вдягатися, аби можна було при нагоді щось скинути чи надіти.

Хочу також сказати декілька слів про китайське телебачення. У перший вечір, у пошуках чогось англомовного, мені довелось довго «гортати» телевізійні канали. Виявилось, що у Китаї близько 60 (!) телеканалів. І всі вони китайською мовою, уявляєте? Тут проживає більше 50-ти народностей і кожна має свій діалект китайської мови, на якому і веде мовлення окремий телеканал.

Отож, у Китаї і проживає так багато народностей і хоча усі вони говорять китайською мовою, вона дуже відрізняється на півночі, півдні, заході та сході. Одні і ті ж самі ієрогліфи можуть значити щось зовсім інше у різних китайських провінціях. Пригадується приклад, який колись нам розказував професор іще в університетські часи. Історія була про те, як в одну з північних провінцій Китаю на відпочинок приїхала одна родина з півдня і зупинившись у маленькому готелі, попросила його господиню щовечора готувати їм на вечерю суп. Пройшло декілька вечорів, проте супу ніхто не приносив, натомість увечері вони отримували тазик з гарячою водою. Родина ніяк не могла зрозуміти нащо то, може для миття ніг. Коли чоловік наважився запитати у господині, що то за тазик і де суп, то виявилось, що одні і ті ж ієрогліфи значили зовсім інше у різних частинах країни і вони просто не порозумілися. Вони хотіли суп, а отримали просто гарячу воду.

Можливо сама ця історія і вигадана, проте різниця у значенні деяких слів у різних місцевостях Китаю – то факт незаперечний. Іще більша різниця є у значенні китайських та японських читань одних і тих же ієрогліфів. Адже японці свого часу запозичили у китайців писемність, сильно її спростивши. Наведу декілька кумедних прикладів. Наприклад, сполучення ієрогліфів «рука» та «папір» у японців значить «лист», а у китайців усього-на-всього «туалетний папір».

Цікаво також було побачити, як китайська мова «пише» відносно нові поняття та слова. Зокрема, «мобільний телефон» пишеться двома ієрогліфами - «рука» та «пристрій», а «комп’ютер» - сполученням знаків «штучний» « інтелект». Це у чомусь нагадує тенденції, які існували в українській та російській мовах на початку двадцятого століття, коли борці за чистоту мови від запозичень намагались усе замінити комбінацією уже існуючих у мові слів.

Також китайська мова мені здалась більш візуальною ніж звуковою. Багато хто з цією тезою погодиться, але не всі. Хтось може заперечити і згадати про тональність китайської мови, де один і той склад, в залежності від 5 варіантів інтонації значитиме щось інше. На початку я питала у знайомих тут, чи у всіх має бути музикальний слух аби розрізнити ці п»ять варіантів. На що люди відказували, що це треба просто один раз зрозуміти і завчити – і все.

Більшість погодиться щодо переваг візуальності і нагадає про знакову природу ієрогліфів, що вже робить цю мову більш візуальною. Проте, я маю на увазі зовсім не те. Не те, що кидається в очі, не перше сприйняття ієрогліфів, не стіни із китайських ієрогліфів, з якими часто порівнюють європейці китайські газети. І не дивовижну для нашого українського вуха вимову.

Я говорю про візуальні знаки цієї мови, які стоять за ієрогліфами. Зокрема, про те, як багато може бути «заховано» в одному намальованому на папері знаку. Зокрема про китайську поезію І якщо більш конкретно, то про китайську поезію часів династії Тан, яка правила у Китаї протягом трьох століть з 600-х по 900-ті роки. Вірші ці, як правило, складаються з невеликої кількості знаків, проте завдяки ним в уяві читача «малюються» неповторні візуальні пейзажі та почуття. За твердженням деяких китаїстів, якщо «відтяти» візуальне ієрогліфічне зображення, лишивши тільки фонетичне звучання, втрачається до семидесяти відсотків краси цих творів. Більше того, через величезну кількість омонімів (однозвучних слів), більшість просто не зрозуміє про що конкретно йдеться.

Тут кажуть, що китайська культура – це культура алюзій та натяків. І до нині існують спеціальні символи, які натякають навіть на пори року та душевний стан автора. Так півонії символізують любов і весну, лотос – душевну чистоту та літо, хризантема – душевний спокій та осінь, слива – прихід нового та весну. Багато з цих символів і досі використовується не тільки у поезії, але і у мистецтві гармонізації простору –фен-шуй. Саме у добу Тан, коли було утворено основу такої символічної мови, котрі потім пронизала поезію та мистецтво. Розуміючи подібні символи і розшифровуючи їх, люди немов би перевіряли свою приналежність до традиції. Намальоване число дев’ять значить довгий, а комбінація із трьох дев’яток – то побажання довгого життя. Намальована риба означає благополуччя та побажання багато дітей в родині.

Дракон вважається символом сили. Крісло імператора у «забороненому міста» називається «стільцем дракона», а чоловіки, котрі народились у рік дракона – майбутніми керівниками та лідерами. Символи птаха Фенікса та квітів півонії – здоров»я, щастя та процвітання, бамбук – зовнішню стійкість, а квіти персика – довголіття та життєву силу. Уміння не тільки прочитати, але і правильно використати ці символи у побажаннях вважалось ознаками вихованості людини. 10-12 столітті в Китаї вважалось, що кожна культурна людина і справжній естет має володіти чотирма предметами - папером, пензликом, тушшю та тешеницею.

Сам Китай також чимось схожий на ці символічні вірші – він відкривається тому, хто знає як треба «читати». Іще декілька століть тому китайські вчені говорили про те, що європейське намагання «прочитати» і «зрозуміти» Китай за допомогою європейських стандартів та реалій ні до чого не приведе.

Отож, китайська ієрогліфіка завжди носила трохи більшу функцію, ніж передача слова на папері за допомогою літер чи зберігання інформації, як то було у Європі. Вона мала трохи ширшу роль та функцію. Це було скоріше намагання передати образи навколишнього світу за допомогою малюнків. Заняття каліграфією вважались завжди одним із видів медитації і способом «зустрітися» із духами давніх мудреців, можливість комунікації Людина та Неба. Цікаво, що інші цивілізації, котрі користувалися подібною «малюнковою» писемністю вимерли, а китайська ієрогліфічна – лишилась і існує і до нині.

У період панування династії Тан, коли було вірша, який стоїть епіграфом до цього запису, вміння складати гарні вірш, зокрема, було навіть пропуском на державну службу, адже правителі самі не тільки любили, але і писали вірші.

Кажуть, що у кожному гарному китайському вірші заховано картину, а у кожній картині приховано вірша.
На скільки віршовані «ієрогліфічні стіни» щільно стоять один до одного, на стільки ж деякі архітектурні об’єкти «виділено» порожніми площами навколо. Концепція вільного простору особливо важлива у китайській архітектурі. Площі між старовинними палацами, внутрішні сади та паузи між рядками віршів, навіть абсолютно модерновий третій термінал пекінського аеропорту – скрізь збережена оця традиційна ідея «простору, котрий знаходиться між предметами», наявність і розміри якого лише підкреслюють велич і красу самих предметів і та будівль.

Якщо ви бачили колись фотографії площі спокою Тянаньмень, то зрозуміли про що я говорю. Це така величезна площа у центрі міста, назва якої перекладається як «площа небесного спокою», на якій у 80-х роках стався відомий інцидент, про який і зараз у Китаї не хочуть говорити відкрито. Кажуть, що сучасні гіганські розміри ця площа отримала лише після другої світової війни. Вона десь уп»ятеро більша від нашого майдану Незалежності. В одному з її кінців знаходиться вхід до так званого «забороненого міста», частини імператорського палацу, куди раніше простолюдинам заборонялось заходити, а зараз, купивши квитка вартістю приблизно у 50 гривень, можна запросто відвідати. Наразі, у Китаї, як колись у СРСР, до музеїв та історично-культурних пам’яток продають два типи квитків - для своїх громадян та для іноземців. Квитки для іноземців разів у 3-5 дорожчі.

До цієї площі ведуть широкі дорогі, посередині розділені низенькою огорожею, яку можна у будь-який момент прибрати. Дехто каже, що то для того, аби екстрених випадках, у будь-який момент могла пройти військова техніка.

Прямо у місті можна побачити частини великого китайського муру, який, наразі, китайською зовсім не «мур», а «довга фортеця». Мабуть, через те, що у давнину кожне місто у Китаї було фортецею. Трохи чимось нагадує наші старовинні фортеці у Кам’янці-Подільському, проте башти зроблені у традиційному китайському стилі.

Наразі, справжня назва Китаю, так як вона пишеться китайськими ієрогліфами, читається як «центральна держава» чи «піднебесна». Згідно уявленням стародавніх китайців, земля була квадратна і їх країна знаходилась рівно у центрі, а небо було кругле і оповивало квадратну землю. Тому вони називали свою країну «середньою» («центральною») країною(Чжун Го), чи Піднебесною(Тянь Ся). Українська назва Китай- це назва держави у східній частині азіатського континенту. Англійська назва"China" – це транскрипція назви останньої китайської династії Цин.

Але чи лишились усі ці знаки і символи у житті сьогоднішніх жителів Китаю? Безперечно, зараз аби вважатися культурною людиною уже не варто носить у своєму портфелі пензлі та туш для написання ієрогліфів. Проте, щось таки лишилось - це точно. Можливо, виваженість і релаксованість. Люди багато посміхаються і взагалі якось очевидно, що вони радіють життю. Навіть не зважаючи на те, що багато хто іще живе іще не так як би хотілось. Тут ніхто не перебігає дорогу похапцем, так як у нас. Навіть коли вони ідуть на червоне світло, що трапляється тут нерідко, люди переходять вулицю не поспішаючи і не бояться машин – машини зупиняються.

Любов до прихованих символів та знаків стародавньої культури «перейшла» на дизайн етикетки товарів, збереглись у назвах ресторанів та магазинів, у рекламі та дизайні одягу. Скажіть мені, хто у нас, окрім фахівців пам’ятає хоча би один вислів нашого видатного філософа Григорія Сковороди, який помер усього якихось триста літ тому? А тут, між іншим, і зараз цитують Конфуція та Лао Цзи, які жили дві тисячі років тому. Інститути популяризації китайської мови та культури за кордоном названо інститутами Конфуція. І хоча конфуціанство, як вчення уже не застосовується у чистому вигляді, у культурному коді цієї країни, воно, безперечно, лишилось.

Іноземці, котрі раніше потягом багатьох століть приїжджали сюди за шовком, порцеляною та китайським папером, зараз приїжджають до Китаю вивчати китайську мову аби потім робити бізнес з Китаєм – бо останнім часом тут стрімко розвивається економіка. Ви собі просто не уявляєте, як гостинно китайці (с)приймають європейців, що говорять китайською мовою. Можливо іще тому, що їх іще досить небагато.

Китай, що динамічно розвивається, зацікавлений у «трансляції» позитивного іміджу за кордон, тому не так давно на державному телебаченні створили повноцінний телеканал, який веде мовлення: не тільки новини, але і передачі про китайську культуру, виключно англійською мовою. Дуже раціональне рішення, яке, може і нам би не завадило, якщо ми дбаємо про позитивний імідж за кордоном і крокуємо у Європу. Адже, як казав Конфуцій, «Роздумувати і не вчитись – згубно, а вчитися і не роздумувати –то даремно витрачати час».

9 серпня
Хвилини, секунди і ціле життя...

У　вечір відкриття Олімпіади у Пекіні було доволі безлюдно. Кажуть, що місцеве телебачення отримало в той вечір найвищі рейтинги за останній час – біля 98%. Знайома з Гонконгу пожартувала, що подібне у її країні можна спостерігати тільки тоді, коли раз на рік по ТВ транслюють конкурс "Міс Гонконг". В Україні таке, певно, можна бачити хіба що у новорічну ніч – коли у кожному вікні світиться телевізор.

	Салют був феєричний. Не дарма китайці винайшли порох

Салют був просто феєричним. Здавалось, що стадіон знесе у повітря разом із салютом. Так усе навкруги виблискувало і запалювалось. Якщо ви дивились по ТВ, то помітили, певно, що грандіозне шоу було побудовано на основі традиційних китайських культурних елементів.

Когось не лишили байдужими 2008 барабанщиків, а мене особисто вразила ота група, котра своїми тілами малювала хмари на гігантському ватмані на арені стадіону.

Артисти – каліграфи (як можна їх іще назвати?) були вдягнені у спеціальні, намащені фарбами, костюми, і від кожного нового руху, на папері «злітали» хмаринки. У китайській культурі хмари вважаються одним із традиційних щасливих елементів, який часто використовується у живописі, архітектурі, дизайні і навіть у оздобленні меблів. Використати цю ідею під час шоу на відкритті олімпіади саме у такому форматі, безперечно, придумав хтось дуже креативний.

Збоку виглядало так, наче «художники», не малюють на папері, а просто купаються у хмарах. Дуже романтично.

Китайські газети написали, що то була чудова і незабутня ніч.

І коротко ознайомили із цифрами. У церемонії відкриття було використано 2, 583 спеціальних вогнів, виконавці змінили 15, 153 спеціальних костюмів, 14 тисяч артистів узяло участь у шоу. Також було використано 800 кілограмів (!) китайського паперу довжиною 147 метрів. Над містом увечері 8 серпня піднялося 29 салютів.

Легендарний гімнаст Лі Нінг, триразовий золотий медаліст ігор Лос-Анджелесу 1988-го року, котрий запалив олімпійський вогонь, водночас іще і дуже успішний місцевий бізнесмен. Під його іменем виходить власна лінія спортивного одягу, який користується неабияким попитом у країні.

Думаю, що церемонію відкриття олімпійських ігор також можна було назвати грандіозним «фешен-шоу», у якому кожна країна, намагаючись стилізувати кольори власних прапорів у своєму вбранні, хотіла виділитися і привернути до себе увагу.

Українська збірна виглядала дуже гарно: яскраво і контрастно.

	Українська збірна на відкритті Олімпіади

Окрім неї, мені особисто сподобалося вбрання американської збірної. А може навіть і не сама комбінація темно-синіх піджаків із білими сорочками, білими кепками та синіми краватками чи шийними платками, а та розслаблено-граціозна манера, з якою вони їх «несли» олімпійським стадіоном. Щось у тому було. Адже по-різному можна носити навіть один і той же піджак.

Наразі, багато хто помітив, що на відміну від багатьох попередніх відкриттів олімпіад, спортсмени, які ішли стадіоном, почували себе досить невимушено і розслаблено посміхались, махали руками, фотографувались і дзвонили рідним.

Одним із закулісних «героїв» цього вечора стала делегація султанату Бутану, котра не з’явилась на ігри, не зважаючи на те, що була заявлена у програмі.

Журналістів турбувало питання чи будуть вони і якщо ні, то скільки ж, врешті-решт, буде країн – учасниць: 205 чи 204? Делегація Бутану не приїхала. Учасників стало таким чином 204. Проте навіть не з’явившись, делегація Бутану зробила цілком непоганий пі-ар своїй країні: усіх цікавить, що ж, власне, сталося із двома бутанськими атлетами і чому вони не приїхали. Наразі, це так і невідомо.

Також багато хто вперше дістав карту і спробував роздивитись, де ж географічно знаходиться ця країна. На що у мене в голові крутилась фраза із якогось твору Ірени Карпи, що Бутан - «це десь поряд із пропаном»....Насправді, королівство Бутан – це країна у Гімалаях, що знаходиться між Індією та Китаєм.

У перший день змагань китайська збірна вже встигла підтвердити українське прислів'я, у якому говориться про те, що вдома і стіни допомагають.

Про стіни – не знаю. Однак, «свої» глядачі допомагають – це точно. Так було і в Греції чотири роки тому, і в два роки тому у Турині. Тоді команди країн організаторів теж показали напрочуд гарні результати. Зараз подібна ситуація повторюється у Пекіні.

	Американець Фелпс встановив олімпійський рекорд

Ви б чули, що робилося у басейні, де змагалися пловці! Люди свистіли, кричали і тупотіли ногами. Народ просив видовищ. І він їх отримав. Не буду заглиблюватися у те, хто кого переміг, думаю ви вже прочитали стрічку новин, розкажу лише про ті невеличкі деталі та клаптики вражень, з яких складається олімпіада, яку бачиш на власні очі.

Арена, де відбуваються змагання пловців називається «Аква куб». Це білий 4-5 поверховий будинок із випуклим орнаментом на фасаді. Вірніше сам фасад зроблений із матового білого пластику і нагадує білий панцир черепахи. Вечорами його рельєфну структуру підсвічують різними кольорами – від фіолетового до блакитного. Виглядає дуже незвично. Китайське телебачення показувало види цієї будівлі, зняті із гелікоптера. Таке враження, що цей будинок, неначе як з японських мультфільмів - трохи живий і може самотужки переміщатися по суші і землі.....

До цієї олімпіади одна відома фірма, що випускає спортивний одяг розробила спеціальний костюм для плавання, який допомагає краще долати опір води. Усі певно знають відчуття, коли на морі чи у басейні хочеш вийти із води, а твої плавки набирають води і перетворюються на парашут, який пливе сам по собі поруч із тобою. Так от, цей новий костюм завдяки спеціальній тканині дуже щільно прилягає до тіла, вдало окреслює його форми і начебто зовсім не набирає води. Натомість його дуже важко вдягнути, коли він іще сухий і конче потребується чиясь допомога, аби, зокрема, застібнути смужку на спині.

Будете дивитися змагання пловців по телевізору, зверніть, будь ласка, увагу. Більшість із них вдягнуто у такі костюми на зразок комбінезонів. У цих костюмах та у окулярах для плавання, приготувавшись до стрибка у воду, вони трохи скидаються на Спайдерменів із однойменного коміксу. Такі ж стрункі, вправні та рухливі. І так же само дуже важко за шапкою, окулярами та костюмом для плавання, розрізнити де є хто.

Наразі, за годину до змагань пловці тренуються у додатковому басейні, який не показують по ТВ, але який також знаходиться тут – у «Аква кубі». Треба сказати, що видовище іще те. У невеликому басейні одночасно (!) брасом, кролем та батерфляєм у різні боки акуратно плавають найкращі пловці планети. Бортиком ходять тренери з лічильниками. Навколо басейну на стінах висять і лежать прапори різних країн – так спортсмени означають місце, де вони поклали свої рушники. Не зважаючи на величезну кількість спортсменів у невеликому басейні ніхто нікому не заважає. Усі рухи виважені і акуратні. Мабуть, це те, що називається професіоналізм.

Вищезгадані нові високотехнологічні костюми для плавання можна ідентифікувати за чорним кольором і сірими розмашистими плямами на рівні литок. Наразі, то і не плями зовсім. То написаний якимось відомим каліграфом китайський ієрогліф «душа». Одна східна дизайнер, яка уже давно працює у Парижі, придумуючи той костюм, в основу поклала ідею про те, що для занять спортом, окрім гарної фізичної підготовки, потрібна іще і душа, яку люди вкладають у свої заняття спортом.

Цієї олімпіади у багатьох пловців на литках, на грудях, чи на ногах біля кісточок унизу виглядають татуювання. Я нарахувала щонайменше п'ятьох спортсменів з тату у формі олімпійських кілець. У декого поряд були іще і прапори своїх країн. У одного не китайського атлета під пахвою на руці навіть проглядався китайський ієрогліф «перемога».

Під час олімпіади є декілька видів змагань, які за художню естетику особливо полюбляють журналісти-чоловіки.

Це художня гімнастика, синхронне плавання та пляжний волейбол. У цих видах спорту «водяться» дуже привабливі жінки. Журналістки ж полюбляють плавання і водне поло. Знаєте чому? Бо там можна побачити таких чоловіків, яких рідко побачиш на вулицях звичайних міст. Аполони з атлетичними фігурами - де широкі плечі, довгі стрункі ноги і невеликі сідниці, у новеньких костюмах крокували сьогодні вздовж біленького бортику басейну, а у блакитній воді якого відображалось написане на табло «Пекін 2008».

Жінки проводжали їх захопленими поглядами. Знаєте такими, якими спостерігають за Джеймсом Бондом на екрані кінотеатру. У тому погляді змішані неприховане захоплення... і щось іще...І коли позаду чийсь чоловічий голос сказав: »Усе таки, у них такі довершені тіла»... То у відповідь пролунав дзвінкий жіночий сміх і принаймні двоє журналісток сказали вголос :»Я тільки про це подумала».

А я думала про те, що чотири хвилини – то так мало. Так нетривало, так коротко і так швидкоплинно аби чекати на них цілих чотири роки. Якби вам сказали, що у вас є тільки 4 хвилини, що б ви зробили? Може щось би заспівали? Недовгу таку пісню... Подзвонили б рідним? Подумали б про щось чи про когось? Як би ви використали свої чотири хвилини часу ?

Рівно 4 хвилини, чи трохи більше, триває заплив на 400 метрів. І до нього багато хто із тих, хто був тут сьогодні увечері ішов чотири роки. Українець Олег Лисогор прийшов дванадцятим. І коли він вийшов із басейну, то вираз обличчя у нього був такий, неначе він уже приготувався оборонятися від тих, хто буде нападати із невиваженими запитаннями. У мене язик не повернувся його щось запитати, коли він проходив поруч. А перед тим дуже кортіло дещо запитати. Цікаво було, чи нервував він, коли плив. Я от раніше часто нервувала перед іспитами, хоч вони і траплялись частіше чотирьох разів на рік. А тут же реальний стрес! Усе твоє життя залежить від якихось чотирьох хвилин, плюс навколишня атмосфера тобі зовсім не сприяє, а скоріше навпаки.

Іще хотілось запитати про що він думав взагалі, і чи думав про щось, коли плив. Цікаво ж бо! Чи думає людина і про що, коли пливе так швидко, наче риба?

Насправді ж, коли він вийшов, мені уже нічого не хотілось його питати. Мені йому хотілось дещо сказати. Сказати, щоб він не засмучувався і не мав такий іронічно-скептичний погляд, бо він для нас все одно найкращий, бо вже шестиразовий чемпіон світу та вісімнадцятиразовий чемпіон Європи, чемпіон і рекордсмен.

Але я не змогла нічого йому сказати, коли він проходив поруч. Я тільки подивилась йому у слід тим поглядом. Отим особливим поглядом, яким я дивлюсь на Джеймса Бонда у кіно. Мені здалось він його відчув...

Не судіть суворо спортсменів за те, що не завжди вони привозять нам медалі зі спортивних змагань. Ви собі просто не уявляєте, що це таке – виступати на олімпійських іграх. Це приблизно б якби вас попросили виконати свою роботу при міжнародній комісії, яка ретельно розбирається у всіх нюансах вашої праці. До того ж якщо у тій комісії ну дуже багато людей. Одні поруч сидять спостерігають, інші бігають навколо із камерами та ручками. Інша частина непосидюче ворушилась і тупала б тупала б ногами і кричала б вам прямо під руку: «Давай-давай, а ми на тебе подивимось! Чи щось зможеш..».

Словом, усі навколо просто відволікають від концентрації на процесі, відверто заважають. А від результату вашої роботи залежало б усе ваше подальше життя...Я б на вас би подивилась. Як би впорались із своєю роботою.

Отож, наступного разу, коли будете когось звинувачувати за медалі – згадайте про себе. І про свою роботу... І подумки побажайте олімпійцям олімпійського спокою і виваженості..

8 серпня

Сьогодні в Пекіні о восьмій годині вечора за місцевим часом розпочалися XXIX Олімпійські ігри. Сім років тому Пекін виборов можливість провести у себе олімпіаду, випередивши Осаку, Стамбул, Париж та Торонто. Для початку про факти. Олімпіада продовжиться до 24 серпня, у ній візьмуть участь понад десять тисяч спортсменів із 205 країн світу. Вони змагатимуться у 28 видах спорту. Цього року до олімпійських видів спорту увійшов новий вид спорту – маунтен-байк. Чи то гірський велосипед. Буде розіграно 302 комплекти нагород. Нинішня олімпіада має п'ять різнобарвних ляльок-символів, вимовляючи назви яких разом китайською, отримуєш фразу 'Ласкаво просимо до Пекіну!'

	Відкриття Олімпіади

Українська збірна налічує 254 атлети і це – найбільша олімпійська збірна з часів здобуття Україною незалежності. На багатьох балконах олімпійського селища спортсмени розвісили свої прапори і я сьогодні іще здалеку помітила яскраві кольори українського неба та жита на одному із балконів.

Головна спортивна арена цих змагань під назвою 'Пташине гніздо' вміщує 91 тисячу глядачів, серед яких понад 60 високих посадовців з різних країн. Ця арена була спроектована відомим британським архітекторним бюро Herzog & de Meuron у співпраці із китайською дизайнерською агенцією. Вона і справді має зігнуті форми гнізда, зробленого зі складно вигнутих металевих конструкцій. Змагання відбудуться на 37 спортивних аренах. Окрім того, 11 спортивних об’єктів є тимчасовими і їх розберуть після закриття олімпійських ігор.

	'Пташине гніздо'

Ігри обіцяють стати найбільш видовищними за всю історію змагань. На церемонію відкриття було витрачено 300 мільйонів доларів і у ній беруть участь близько 70 тисяч чоловік. Вона закінчиться за дві години величезним салютом, який спочатку підніметься у небо над стадіоном, а потім іще у п'яти місцях Пекіну. Також буде підсвічено вогнями велику китайську стіну.

Те, що китайці очікували цей день довгих сім років говорять багато фактів. Зокрема, кількість затрачених зусиль та грошей. На ці ігри Китай витратив понад 40 мільярдів доларів. Для порівняння, попередні Олімпійські ігри, котрі проходили у Афінах обійшлися Грецій всього у 15 мільярдів доларів. Причому, Греція ці кошти взяла у кредит, а Китай жодних кредитів не брав – усе зробив своїми силами.

На іграх допомагають 300 тисяч добровольців. Ігри охороняють 150 тисяч поліцейських. Автобуси для журналістів ходять без жодних запізнень, що сильно відрізняє ці ігри від багатьох попередніх. Напередодні у Пекіні також було відкрито біля 80 нових станцій метро.

	Відкриття Олімпіади

Поліцейські тут дуже зібрані і вулицями вони ходять часто ходять цілими загонами, або групами по четверо. Причому, коли вони ідуть учотирьох, то крокують один за одним на відстані у півметра і це виглядає якось дуже незвично і по-армійському.

За останній місяць було посаджено декілька мільйонів (!) дерев та квітів. Після приїзду до Пекіну мене дивувало, що всі дерева практично однієї висоти, а квіти свіжі і, попри спеку, практично немає зів’ялих. Виявилось, що іще місяць тому, їх не було. Їх висадили спеціально до олімпіади. Їх кількість вражає. Всі вони зелені і дуже доглянуті. Обабіч автомобільних доріг буяють трояндові кущі. Рівень забруднення повітря на сьогодніщній день вже відповідає допустимим нормам, про це учора сказали найвищі олімпійські іноземні керівники.

Одним словом, без вагань Китаю можна дати тверду п’ятірку за підготовку до Олімпіади. На жаль, цього не хочуть робити багато представників іноземних засобів масової інформації. Багато хто з іноземних журналістів доволі скептично ставиться до таких надмірних зусиль, які прикладаються напередодні Олімпіади. Одна дуже впливова іноземна газета днями написала про те, що напередодні з Пекіна вивезли усе сміття. Це страшенно обурило місцевих жителів. Місцеві журналісти у неформальних розмовах казали, що нема нічого поганого у тому, аби прибирати свій дім напередодні приїзду гостей і вони не розуміють навіщо із цього факту роздувати невідомо що.. Китайська преса пише сьогодні про те, що деякі іноземні журналісти дивляться на їх країну через призму якихось дивних фільтрів в окулярах, шукають негатив і не хочуть помічати позитивних моментів..

Заголовки сьогоднішньої китайської преси сьогодні майорять заголовками, які можна об’єднати двома темами – ‘Світе, ласкаво просимо до Китаю!’ та ‘Ми це зробили. Нам це вдалося!’. Газети пишуть про те, що Китай може пишатися досягнутими результатами і йому є що показати закордонним гостям. Одна з газет написала також про те, що сьогодні требу у поклоні пошани схилитися перед усіма тими тисячами будівельників із різних провінцій, завдяки зусиллям яких було збудовано усі ці чудові спортивні майданчики. І які навряд чи зможуть відвідати їх самі, аби побачити їх на власні очі.

Преса промовчала про те, що кажуть у місті. А у місті кажуть, що іще за місяць тому будівельників із провінцій відправила додому, аби вони своїм виглядом не лякали закордонних гостей. І справді, у сьогоднішньому Пекіні важко побачити погано вдягнених людей, не говорячи вже про бомжів. Останніх немає взагалі. Словом, у чомусь Пекін сьогодні нагадує Москву 80-го року: дуже чисто, дуже гарно, усе не так як було раніше, і навіть дехто уже далеко...

Ранок у Пекіні сьогодні розпочався із черг у поштових відділеннях. Кожен хотів відправити листівку із 'щасливою комбінацією' трьох вісімок - 8 серпня 2008 року. Кажуть, що черги також були і місцях реєстрування шлюбів, бо це добре – одружитися у цей день. За даними китайської преси сьогодні узяло шлюб 160 тисяч пар. Уявіть собі! Одночасно одружилось 320 тисяч людей! Це все одно наче б населення одного з українських обласних центрів вирішило б усе разом одружитися. Непогане б вийшло весілля...

Кажуть, що бажаючих одружитися насправді було набагато більше, однак іще три дні тому було офіційно припинено прийняття заяв на одруження.

Багато хто вірить, що по-особливому має скластися доля у 'олімпійських дітей', чи то дітей, котрі народилися у цей день –день трьох щасливих вісімок. Сподіваюсь, днями ми дізнаємось і про ці цифри. Також стало відомо, що місцеві лікарі відмовляли занадто затятим матусям, які вимагали зробити їм кесаревий розтин саме сьогодні аби дитина народилась у цей щасливий день, мотивуючи тим, що не варто прискорювати те у житті, що має рухатися своїм визначеним природою ходом.

	Відкриття Олімпіади

Можна абсолютно точно сказати, що це, мабуть, багато у чому останні грандіозні ігри: за сумою зусиль витрачених на підготовку, за масовістю участю у підготовці. Навряд чи хтось зараз може змагатися із Китаєм за кількістю робочих рук та за ціною виконану ними працю.

Вечір у сьогоднішньому Пекіні обіцяє бути гарячим: і у сенсі погоди (32 градуси і 91 процент вологи), і по накопиченню емоцій – адже відкриття ігор є кульмінацією семи років важкої праці. Лозунгом олімпіади у Пекіні є слова 'Один світ – одна мрія'. Проте, як справедливо відзначили сьогодні китайські мас-медіа, для них це мрія, яка уже здійснилась. І, можливо, саме у сьогоднішню радісну ніч, як припустила преса, хтось із людей, спостерігаючи за вишуканими феєрверками у нічному Пекінському небі, напише свої найкращі вірші. Які потім стануть класикою китайської літератури. Хто зна ...

І хоча китайські газети і говорили про те, що світ прийшов до Китаю, насправді ж, це Китай вийшов у світ і показав своє сучасне обличчя світу. Адже 20 тисяч журналістів, які приїхали зараз до Пекіну, і навіть ті, що налаштовані скептично, все одно розкажуть, напишуть і покажуть про Пекін, і про Китай. Люди в інших країнах зможуть зазирнути у життя сьогоднішнього Китаю із спробою якщо не зрозуміти, то хоча б роздивитись. Висловлюючись сучасною бізнес-термінологією, ця Олімпіада для Китаю є унікальною можливістю зробити ребрендинг власного іміджу на міжнародній арені. Багато хто каже, що після цих ігор Китай уже буде іншою країною. Адже вперше до Китаю одночасно приїде стільки іноземців. Це дасть змогу звичайним китайцям, якщо не поговорити, то хоча б побачити їх, і, часом, потиснути руку чи сфотографуватися.

Для того, щоб зрозуміти, що почувають сьогодні люди у олімпійському Пекіні, я вам дещо нагадаю. Згадайте 80 рік. Можливо, ви були іще тоді дітьми. Пам’ятаєте смак першої спробуваної тоді пепсі-коли? А кросівки ‘московський адідас’? А сині ‘олімпійки’? А те щеміння десь там, праворуч, у грудях, коли товстун-Мішка, підперезаний наче японський борець сумо, паском із п’яти олімпійських кілець, злітав над стадіоном у Лужниках? Іще пам’ятаєте, як він злітав у нас на екранах перших кольорових і куплених спеціально напередодні московської Олімпіади телевізорів марки ‘Електрон’? Оте одночасне, доволі змішане відчуття радості і втрати. Втрати чогось старого, чого уже не буде і радості від того, що прийшов якийсь новий час. Приблизно таке зараз відбувається у серцях і душах людей у Китаї.

7 серпня

Сьогодні Пекін оповив густий туман. «Оце і є той самий смог?» – запитую я у своєї китайської колеги.

«Ну... Це складно сказати. Здається, що це скоріше результат поєднання високого проценту вологи та поганої погоди», - відповідає вона.

Останніх поверхів сусідніх висоток не видно через густе молоко туману. На смог схоже мало. Може, і справді туман.

	Пекінські вулиці

О восьмій ранку, на вулиці багато двірників. Видно, що вони метуть вулиці дуже ретельно. Більшість вбрані у оранжеві куртки, є і жінки, і чоловіки.

Колега сидить поряд, читає смс на мобільному телефоні і посміхається. Виявляється, що сьогодні у Китаї свято «ЧиШи», чи то день закоханих-аналог європейського дня Святого Валентина.

Насправді за старим китайським місячним календарем сьогодні сьоме липня. Літні люди в Китаї і донині користуються саме цим календарем, апелюючи до того, що все міняється навкруги і лише місяць, як висів на небі, так і висить....

Згідно зі старовинними легендами, у цей день вперше за довгий час стає чистим небосхил, і на місячному шляху лише раз на рік зустрічаються дві закохані зірки. Чоловіча і жіноча. Ті ж літні китайці кажуть, що саме з цих днів починаються дощі. Неначе небо плаче за тим, що закохані бачаться так мало..

Цікаво також, що ієрогліфічно назва цього свята пишеться, як «сім вечорів». «Називається так через те, що після семи вечорів закоханість перетворюється на кохання? Чи, може, не перетворюється?», -напівжартома запитую я. «У кого як. Мені вистачило п'яти вечорів. Аби розібратися», - сміється нова китайська знайома...

Дівчатам у цей день дарують червоні троянди та подарунки. Китайська колега каже, що троянд не хоче, а попросила купити їй нового мобільного телефону.

Мобільні телефони тут є майже у кожного. Зважаючи на кількість місцевого населення, можна сміливо говорити про те, що компанії мобільного зв’язку почувають себе розкішно на цьому ринку.

Телефони практично в усіх - китайських марок, і монополія на зв'язок - у китайського телекому. Коли набираєш номер, то кожна окрема цифра відображається на дисплеї іншим кольором. У базових рінгтонах багато різних народних та сучасних китайських мелодій. Є навіть рінгтон з китайським гімном. Заводжу собі у телефон одну з традиційних мелодій і перший час не можу зрозуміти, коли у мене в кишені щось переливається веселими мотивами. Як результат- багато пропущених дзвінків.

У багатьох молодих китайців на рингтонах телефонів лунають популярні американські та британські пісні Мобільні телефонні номери одинадцятизначні.

Якщо додати до них ще дві цифри міжнародного китайського коду, то виходить довжелезний номер із тринадцяти цифр і друзі вже відмітили, що втомилися тиснути на кнопки, коли дзвонили мені сюди.

Приходить багато смс розсилки китайською мовою: прогноз погоди, новини олімпіади тощо. Часом навіть із фотографіями.

Кажуть, що жителі таких великих міст, як Пекін, одружуються між 24-ма та 28-ми роками, а на селі і зараз вважається кращим одружитися якомога швидше, і швидше народити дітей.

Відомо, що китайцям офіційно дозволено мати лише одну дитину. Якщо дітей більше, то за них треба платити штраф при народженні. Сума штрафу залежить від суми загального прибутку кожної конкретної родини.

Кажуть, що для заможних людей той штраф не є суттєвим ударом по домашньому бюджету, а селяни насправді не можуть собі дозволити більше однієї дитини.

Діти тут дуже милі. Вони із цікавістю розглядають іноземців. Малюки, які тільки почали ходити, десь до 3-4 років ходять у штанцях, де на попі є дірка. Існує вона для того, аби діти могли вільно сходити в туалет.
Такі штанці до того ж ергономічні за своєю природою. Малюки, що бігають парком у таких штанях, виглядають доволі кумедно. Якщо не знати причини, то можна собі подумати (чи придумати), що у всіх дітей разом тріснули штани на попі.

Середньостатистичний пекінець отримує 200-300 доларів на місяць. Таксисти працюють по 10 годин на добу і отримують до 500 доларів. Працівники закордонних представництв отримують набагато більшу зарплатню. Кажуть, що порівняно з мешканцями інших провінцій, пекінці дуже горді, і про гроші тут питати не прийнято.

Сьогодні стала зрозуміла причина зменшення кількості велосипедистів. Аби уникнути заторів на дорогах, через велосипедистів та автомобілістів, до ігор було знижено ціни на проїзд у місцевому транспорті. Поїздка у метро коштує 2 юані (приблизно 1 гривня 80 копійок), а в автобусі – 1 юань(90 копійок).

Автомобілісти, згідно до номерів, можуть їздити відповідно чи по парним, чи по непарним датам. Це також має сприяти меншій загазованості у місті.

Проте, велосипедисти таки є. Велосипед тут коштує дешевше, ніж у Києві. Зовсім простий можна купити гривень за 250, с кращий –десь за 500.

У більшості велосипеди не найновіші, хоча деякі навіть і з моторами. Також у місті багато людей на мопедах. Часто, особливо на окраїнах Пекіна, зустрічаються, мабуть не найзаможніші люди, на триколісних велосипедах з причепами-візочками, навантажені усіляким скарбом.

Учора по дорозі додому бачила, як дорогою неспішно їхав молодий чоловік, а у нього із візочка визирав малий років п'яти-шести. По дорозі малюку, певно, стало зимно і батько зупинився, зняв із себе футболку, вдягнув на малюка, а сам лишився у майці. Потім сів на велосипеда і вони вирушили далі.

Батько у білій майці, розганяючись, уважно крутив педалі. Доросла сіро-зелена футболка на малюкові скидалася на довге плаття... Малюк, віддаляючись, спостерігав за нами із глибини візка. І тільки тоді, коли вони від'їхали на значну відстань, він наважився і помахав рукою...А я подумала, що китайські батьки, так само як і всі інші батьки у світі дуже люблять своїх дітей...

6 серпня

Пекін почав вражати своїми краєвидами іще з ілюмінатора літака: геометрично рівно розкреслені ділянки землі, багато зелені і квітів на них, нові будівлі. Свіжозбудований іменитим іноземним архітектором третій термінал пекінського аеропорту приголомшує своїми велетенськими розмірами, майже лікарняною чистотою, легкими конструкціями дизайну стелі та цікаво вигнутими зовнішніми стінами.

Навкруги велика кількість волонтерів, які, побачивши, що ти стоїш і думаєш, у який бік тобі краще піти, стрімголов мчать тобі на допомогу. Саме там вперше вочевидь переконуєшся, що у Китаї таки живе сила-силенна людей - навіть на паспортному контролі сидить по двоє працівників, а волонтери ходять по троє.

Виходиш після еміграційного контролю, аби сісти у поїзд і переїхати до другого терміналу, дорогу до якого журналісти вже встигли охрестити "шляхом із капіталізму до соціалізму", оскільки старий другий термінал разюче відрізняється від нового третього, а перед очима простирається скляний павільйон, за стінами якого у перспективу йдуть ряди з червоних товстих колон, котрі нагадують фронтони старовинних китайських храмів.

Дивишся на цю суміш модерну та традиції у склі, дереві та бетоні і розумієш, що спроба архітекторів передати подорожуючим «меседж» про те, що вони прибули до країни, культурна спадщина якої налічує понад п»ять тисячоліть, цілком вдалася.

Перше, що кидається в очі – скрізь дуже чисто.

На рецепції у готелі знову пересвідчуєшся, що людей тут таки багато: переді мною вишикувалися шестеро китайських красунь – всі привітно посміхаються і прагнуть чимось стати в пригоді. Однак, англійською мовою говорить лише одна з них, яка всім потім і перекладає.

«А яке ваше китайське ім’я?», - запитує вона мене. Тут приходить черга посміхатися мені. «Китайське ім’я?» , - перепитую я. «Я вперше в Китаї. Не знаю. Треба подзвонити батькам в Україну запитать», - намагаюсь перевести на жарт я.

Пізніше я розумію, що вони запитували, як пишеться ієрогліфами моє ім’я, бо вони звикли усе записувати (транскрибувати) саме так. «Стіна» з китайських ієрогліфів часом може «розшифровуватися» цілком собі європейськими назвами та іменами. Причому, під час написання ієрогліфами китайці намагаються використати якомога привабливіші та підходящі до характеру людини ієрогліфи. Кажуть, що у місті десь відкрито стенд, де ваше ім’я напишуть ієрогліфами і серед іноземців це місце користується неабиякою популярністю.

На рецепції я мовчу, що вже багато років мої друзі з Японії, які теж інколи пишуть імена іноземців ієрогліфами, проте лише для забави, називають мене «Зіткана Елегантність». Я для них так звучу. Про це я мовчу, подумки дозволяючи китайцям придумати мені нове ім’я -китайське. На період серпня цього року.

	Китайський знак, який означає 'щастя'

Видно, що до іноземців китайці ще не сильно звикли. У готелі на мене озираються. Напевно тому, що не дуже звикли, напередодні Олімпіади уряд випустив поради для населення щодо того, як себе поводити у присутності іноземців. Не можна, зокрема, плювати на підлогу (місцеві чоловіки так роблять. Я була шокована, коли побачила, як чоловік, котрий сидів біля нас у кав’ярні, зробив це собі просто під ноги і йому ніхто нічого не сказав).

Окрім того, коли вітаєшся із іноземцем, то руку йому тиснути варто лише протягом трьох секунд і не довше, бо він може засмутитись. У одязі бажано не використовувати більше трьох кольорів. Чоловікам не радять розгулювати вулицями у трусах та майках. Щодо останнього, то це тут можна часто побачити, особливо вечорами.

Під вечір пекінська волога спека трохи спадає і люди, особливо на околицях Пекіна, виходять на двір і сідають перепочити просто обабіч доріг. Дехто приносить із собою невеличкі складні табуретки, аби зручніше сиділося. Багато літніх чоловіків вбрані у майку та довгі, чи то труси, чи то шорти. Через спеку, дехто з чоловіків, закочує ту майку аж до грудей.

Виглядає доволі кумедно, неначе вони усі разом з"явились на прийом до лікаря –терапевта і той буде слухати їм легені. Проте, у самому сидінні на вулиці вечорами є щось таке наше, рідне і вже трохи забуте. Щось від тієї культури нашого села, про яке ми іще пам"ятаємо, але якого вже фактично і не існує в реальності.

Перед від"їздом до Китаю, надивившись повідомлень про місцеві екологічні негаразди, майже усі мої друзі зробили мені однаковий сувенір – білу маску, аби захищатися від густого пекінського смогу. Зібралась немала пачка масок. Наразі, я ще не використала жодну з них. Тут спекотно і волого. Температура сягає 35 градусів, проте повітря тут таке саме, як і будь-де. Можливо, вони таки щось зробили із смогом. Останні декілька днів була гарна погода, лише сьогодні вона трохи зіпсувалась і над Пекіном висить туман.

Знайомі спортсмени, які були тут у лютому, говорили, що тоді, через смог, тут дихалось важко, особливо після тренувань. Проте зараз –цілком нормально. Часом, у Києві на Харківському масиві буває гірше, подумки говорю собі я...

	ну чим не Троєщина? Китайські масиви дуже схожі на київські

Загалом, перше враження від Пекіна чомусь сильно асоціюється саме із цим масивом міста Києва. Правда, тоді, коли його тільки збудували. Багато місця, сила-силенна нових житлових висоток, широких та якісних доріг та свіже висаджених квітів уздовж них. Якість доріг, наразі, вражає – асфальт такий, що я жалкую, що не захопила сюди свої роликові ковзани. Дехто з іноземних журналістів на роботу добирається саме на роликах. Обабіч доріг квітнуть кущі рожевих і ніжно-жовтих троянд, а на більшості магістралей від восьми до дванадцяти поліс для руху. Машин тут так же багато, як і людей.

Я поки що не бачу того Китаю, який існував у моїй голові іще з дитинства. У тому віртуальному Китаї, побаченому через вікно радянського телебачення, була купа однаково одягнених людей, які дружно керували свої велосипеди битими китайськими шляхами. У цьому реальному Пекіні також живе багато людей і всі вони кудись поспішають - інколи і велосипедами теж. Однак, вони живуть у гарних висотних будинках, їздять велосипедами устаткованими електромотором, чи мопедами та машинами.

Вбрані вони всі по-різному, багато посміхаються. У місті багато новеньких машин таксі. Сьогодні мене віз якийсь зовсім старий дідусь, який, побачивши моє не-китайське обличчя, відразу ввімкнув програвача, який цілком пристойною англійською мовою мені повідомив, що мене раді бачити у Пекіні -місті Олімпіади і китайці доклали багато зусиль аби це спортивне свято здійснилось.

Я подумала про те, що вони не тільки раді і це видно, але і добре попрацювали, аби усе навкруги виглядало таким чистим і гарним. І якщо порівнювати з нашими київськими масивами, хоча б за чистотою, ми все-таки програємо Пекіну....

Коли магнітофонний запис закінчився дід мені підморгнув і це виглядало так, що він цілком приєднується до сказаних іноземною мовою слів. Хоч і не може сказати їх ніяк, окрім як китайською. Виходячи з таксі, я промовила йому «ше-ше», чи то «дякую», китайською і він посміхнувся мені іще привітніше...

Коментарі:

tarik, Київ: Цікаві рефлексії. Дякую.

Lolly, Україна: Дуже дивно, що Ви пишете, що Фелпс має 44 розмір взуття! Адже загальновідомим є факт того, що Фелпс має 14 розмір величезної ноги. Розмір 44 як Ви пишете то є дитячий розмір взуття у випадку з гігантом Фелпсом, а Фелпс має 14 розмір, що є десь 49 розміром.