BBCUkrainian.com | Форум | Блог: Україна - від краю до краю! Філософські висновки

Група ентузіастів з Києва та Львова подорожувала Україною.
Учасники мандрівки на чолі з Миколою Сахном пройшли пішки Україною зі сходу на захід та з півночі на південь за найдовшою та найширшою широтою та довготою.

Вздовж та впоперек пішки більше ніж 3000 км за 68 днів.
Почну словами, якими завершив розповідь у ефірі годинної передачі Світлани Пиркало на радіо Бі-Бі-Сі:

Її природа захоплююча, люди привітні, простори безпечні для будь-яких мандрівок! Це благословенна земля! Та головні підсумки - свої особисті - народилися від побаченого та передуманого під час подорожі через призму древніх текстів Євангелій від Матвія, від Луки, від Іонна, від Марка. Новий заповіт був єдиною книжкою, яку ніс з собою всю мандрівку. Прочитав не один раз: і залпом, і з тривалими роздумами. Нікого ні в чому не хочу переконувати.

Лише хотів би рекомендувати всім, хто не знайшов і досі часу на самовизначення у відношенні до віри і Бога, не відкладати це на колись і вдумливо прочитати ці свідчення апостолів Христа. Читаючи, спробуйте знайти для себе відповіді на вічні питання - в чому сенс життя? Хто ми разом і кожен з нас особисто?

А також на цікаві запитання - чому цей заповіт актуальний вже 2000 років? І що та чому з нього потроху втрачає своє визнання серед людей останнім часом? Пишу для тих, хто скептично ставиться до віри, бо й сам себе до таких зараховував донедавна. От до яких висновків дійшов особисто я мандруючи.

Людина - чи то не виправдавши задум Бога, чи то й задум був саме такий - але вже не є вінцем еволюції. Людина все більшою частиною себе стає лише складовою соціуму, і саме соціум є найновітнішим видом у еволюційній ієрархії. Глобалізація і урбанізація (як один з її результатів), разом все більше знецінюють роль особистості як в історії, так і для подальшої еволюції. Наразі йде конкурента боротьба між соціумами, а результатом має стати кібернетичне майбутнє на кшталт відомої "Матриці".

Ми соціалізувалися так сильно, що втратили справжнє відчуття свободи. Ми говоримо, що заробляємо гроші, щоб відчувати себе вільними, але насправді вільними відчувати себе просто неспроможні. Сурогат відчуття, що ми отримуємо за гроші на час відпустки від роботи, - це лише слабка тінь того справжнього відчуття свободи, яке можна скуштувати лише асоціалізувавшись. Це справжнє відчуття настільки сильне, що можна зрозуміти тих, хто ніяк не може з нього повернутись (наші БОМЖі) або тих, хто веде натуральне господарство і не мріє про більші гроші, більші блага цивілізації.

Більшість же з нас настільки захопилися гонкою за цивілізацією, що навіть не помічає свого ув’язнення в цій пастці законів економіки (чи й еволюції?!?!). Економіці не потрібна щаслива людина - щаслива людина всім задоволена і не сильно прагне купити нову машину чи нову квартиру. Вона поганий споживач, а споживання (бажано невгамовне)- рушійна сила економіки матеріального. Щаслива людина лише за крок від асоціалізації, вона слабкий борець. А конкурентна боротьба соціумів вимушує ці соціуми здихатися слабких членів.

Стає зрозуміло, чому у економічно розвинутих країнах відсоток щасливих людей не більшає, а навпаки. А насправді про це попереджало Євангеліє більше як 2000 років тому.
Повертаючись до віри, скажу, що для себе визначив її як одну з сил людської природи. У що б або в кого б ви не вірили - ви стаєте сильнішими. І чим сильніша ваша віра - тим сильнішими ви стаєте. Тому для об’єкту (чи суб’єкту) віри вибирайте щось (когось) найтвердіше, найперевіреніше, найміцніше, най-най-най...

Ми всі намагаємось створити свій власний світогляд, будуючи у власній голові логічні моделі світу та відносин. Перевіряючи їх на власному досвіді вносимо корективи все життя - хтось більш догматично, спираючись на мудрість древніх, хтось інноваційно, вишукуючи "сучасні" відповіді. Та на великому екзамені життя - смерті - ці моделі рідко витримують випробування. Найміцнішими виявляються релігійні.

Тож вірити чи ні? Кожен вирішує для себе сам. Мій старший син недавно написав мені так само, як думав і я в його роки: " Ти знаєш, що я не вірю в Бога, як в силу рушійну, і від цього за всі свої вчинки несу відповідальність сам та приймаю рішення сам, не зважаючи ні на кого...Доки вік та віра в себе мені це дозволяють, я буду так робити".

Так само робить все людство разом - велика кількість різних соціумів. Виходить, що воно ще надто молоде, щоб як слід замислитись над майбутнім. Та чи буде майбутнє, якщо про нього не думати вже зараз? Найрозвинутіший соціум - Європа - винайшла концепцію сталого екологічно збалансованого розвитку та споживання. Залишилось втілити її в життя. Головна проблема її реалізації - як і при будівництві комунізму - дуже складна: вона у природі людини-економіки-соціуму-еволюції.

Здається, що завжди питань буде залишатися більше, ніж відповідей, які людство спроможне знайти самостійно. Вічні заповіти виконують все менше людей, часто вважаючи їх застарілими беруть на себе найстаріший гріх - судять самостійно ЩО ДОБРО, А ЩО ЗЛО. Так не довго дочекатися і другого пришестя Христа.

Ернесто "Че" Геваре після мандрівки Південною Америкою став переконаним революціонером. Напевне, тільки терпеливість української натури та вже не молодий вік стримали мене від боротьби за тих, хто має щезнути разом зі своїм укладом сільського - певно більш щасливого - життя, або змінити його на міське - більш злиденне - спокусившись примарними цінностями цивілізації.

Прогрес - це добре? Прогрес - це добре. Знак у кінці речення кожен може поставити за власними відчуттями. Але що таке прогрес? Більше матеріальних благ - чи більше душевного щастя? І як тримати свій власний баланс, віддаючи частину одного в обмін на частину іншого?

«Не треба багато думати,хай кінь думає - у нього голова велика,» - любив жартувати один мій приятель. Та виходить так, що саме як кінь і працюєш, якщо мало думаєш.

Тож запрошую ще не раз замислитись, читаючи старовині тексти Євангелій. А читаються вони дуже натхненно саме на безкрайніх та привітних просторах нашої славної України.
Любіть Україну і свободу, бо це рідні сестри!

Перекоп, Армянськ, Суворово, Тавричеське, Совхозне, Новорибацьке, Трактове, Олексіївка, Виноградово, Наумівка, Кар’єрне, Охотнікове, Громівка, Куликівка, Саки, Михайлівка, Новофедорівка, Фрунзе, Миколаївка, Табачне, Відрадне, Кочергіно, Маловидне, Мостове, Залізничне, Танкове, Шепетівка, Червоний Мак, Залісне, Мангуп-Кале, Тернівка, Рідне, Передове, Новобобрівка, Россошанка, Родніковське, Павлівка, Добре, Широке, Орлине, перевал «Байдарські ворота», Форос.

На межі Херсонської області та Криму натрапив на екологічно чисту енергетику. Вітряки, що видобувають електрику, вигляд мають робочий, підстанція теж працює, та чи то погода була невітряна, чи то з якоїсь іншої причини, але мені не пощастило побачити їх у роботі. А потім був хімічний комбінат «Титан» та звалища сировини для його життєдіяльності.

І знову вразили грандіозні системи каналів, що гонять дніпровську воду на весь Крим (як питну, так і для поливу сільськогосподарських угідь). Перша культура, що трапилася на шляху – рис. Великий агровиробник –«Рисхолдинг» - кожного року займає все більше території.

Складна система рисових чеків працює і на сьогодні, хоча їх перша черга була здана в експлуатацію ще в 60-ті роки минулого століття (остання - в 1984р.). Чек – це ділянка землі розміром десь 100:100 метрів, оточена каналами, на якій стоїть вода. Коли рис дозріває, воду зливають і дають підсохнути землі. І лише після цього (коли техніка матиме змогу заїхати на поле) збирають врожай.

Серед інших культур це слід відзначити просо. А от кавунів (гадав, що вони тут скрізь) дуже мало. Багато землі під пасовиськами. Хоча пастись мало кому. Проте іноді стали траплятися вівці. Не сплять і дрібні підприємці. В основному вони займаються вирощуванням поливної картоплі. На даний час її вже викопали.

Відомий Сиваш. Він теж потроху підсихає, немов маленька річка України. Тим часом на новоствореній суші організовуються нові заповідні місця для пташиного населення.

Передгір’я в Криму дуже нагадало перехід Коломиєю і долиною річки Прут. Неподалік Бахчисараю в долині річки Кача відкриваються такі ж горизонти – гори, що ховаються в хмарах. Лише при наближенні починаю помічати різницю: Кримські гори все ж таки відрізняються від Карпат своїм рельєфом та рослинністю. Зважаючи на свій вік, вони, все-таки, не такі високі й мають дещо іншу структуру.

Перехід через кримські гори цього разу був нескладний – на шляху невеликий перепад висот. Зате трапився дорогою Мангуп-Кале.

Незабутні краєвиди з його печер, що буквально зависають на безоднею, створюють унікальні умови для медитації навіть для непосвяченої людини. Проте людям з неврівноваженою психікою раджу відвідувати ці місця лише під наглядом – до польоту в невідоме лише один крок. Однак місце унікальне не лише цим.

Тут живуть коти. Так, справжні коти, яких ми звикли вважати домашніми тваринами, і які, чесно кажучи, зовсім від не відрізняються від своїх домашніх родичів. Хоча й поселень поблизу практично немає. Проте котики досить вгодовані й гарно виглядають. І зовсім не ображаються на туристів, які наважуються вдертися в їх володіння.

Усі дороги ведуть до храму. От і мене на фініші чекала «Фороська» церква - відоме місце для паломництва. Вона знайшла собі притулок якраз за перевалом. Навіть стоячи поряд, вдихаєш її велич і спокій. І надихає вона на нові звершення, на нові досягнення, на нові відкриття. Адже ще стільки попереду невідомого й незвіданого. Ще стільки можна досліджувати «Від краю до краю»!

Щиро дякую всім, хто був поряд протягом всієї моєї подорожі, хто підтримував морально і хто допомагав втілити ідею в життя!

Успєнка, Млинок, Петрівка, (зачепив трішки Кіровоградської області - Троїцьке, Червона Деріївка, Попільнасте), Григорівка, Запоріжжя (мертве село), Виноградівка, Чистопіль, П’ятихатки, Червона Іванівка, Комсомольське, Мар’ївка, Мар’є-Костянтинівка, Ордо-Василівка, Мар’є-Дмитрівка, Зелений Гай, Девладово, Гончарово, Кам’янка, Ізлучисте, Новогригорівка, Златоустівка, Катеринівка, Широчани, Михайлівка, Апостолове, Перше Травня.

І знову Дніпропетровська область. І знову – відсутність питної води. Знову балки, які вражають своїми розмірами. А ще - на радість пішоходу – дороги, які виявилися кращими, ніж позначено на карті. Там, де мала бути ґрунтова дорога – асфальт, проте машин немає. Йдеш – і насолоджуєшся! От лише жайворонків вже не чути, та й солов’ї не дуже стараються.

Вже почалися жнива – гаряча пора для селян. Перші намолоти показують, що врожай має бути гарним. Дощів було вдосталь, тож селяни хвилюються лише, щоб вчасно зібрати дари природи. На полях бачу вже не лише залишки радянських Донів та Нив, а й імпортну техніку. Хоча й придбають її, зазвичай, уже б/в, але селяни дуже задоволені.

Має вродити цього року й городина: картопля, капуста, морква, буряк… Все це радує око. Так само як і сіно – його, мабуть, найбільше за останні років десять.

Зустрів дорогою фермера, який якраз в цю пору відзначав свій сорок третій день народження. Саме тому й пощастило застати його вдома серед білого дня. За все своє життя він працював багато де – був і штурманом, і нафту видобував… А тепер от повернувся до землі. Але турбот біля неї стільки, що навіть особисте свято не звеселяє. Та ще бідкається, що й люди не люблять фермерів – вважають, що «ділки» збагачуються за їх рахунок.

Починаючи з Дніпропетровської області, зміна ландшафту вже не вражає своєю швидкістю. Протягом дня тепер спостерігаю майже одноманітний пейзаж. Це, радше, через особливості географії: адже всі річки течуть з Півночі на Південь, і я прямую в тому ж напрямку.

Окрім Дніпра, про який вже сказано немало (і не лише мною), єдина річка, яка зустрілася на Дніпропетровщині – Кам’янка. Вона цікава своїми гранітними берегами. Але вода в ній вже не така чиста, як у Хоролі. А точніше - просто брудна. А от каскади ставків – роздолля для рибаків.

І знову – Чистопіль – перетин шляхів. Чому не додумався минулого разу щось закопати на згадку?.. Цього разу вдалося поспілкуватися з мешканцями села. Розповідали байки про стародавні часи. В сусідній Виноградівці їх назвали конокрадами. Але мешканці Чистополя кажуть, що був у них лише один такий. Мабуть, мав поширену славу, якщо пережила вона не одне покоління. Але саме село – як це не прикро – потроху вимирає. З трьохсот дворів на даний час залишилося менше ста, і живуть в них, в основному, пенсіонери.

Розбишівка, Краснознаменка, Петровка Роменська, Балясне, Зуївці, Бакумівка, Хомутець, Зубівка, Білики, Почапці, Миргород, Вовняна, Бехтерщина, Кротівщина, Балюки, Багачка Перша, Широке, Мостовівщина, Попове, Ракита, Говори, Андрущино, Кравченки, Федірівка, Заможнє, Манжелія, Піски, Йосипівка, Засілля, Кияшки, Дмитрівка, Комсомольськ, Чикалово.

Полтавська область почалася для мене долиною річки Хорол. Це - найдивніша річка, яку вдалося побачити до цього часу. Не дивлячись на свій невеличкий водоток, вона чиста по всьому руслі. Так, іноді поросла ряскою та комишами, але вода прозора до самого дна. Можливо, за це потрібно завдячувати якомусь особливому хімічному складу води?

Однак висихання річок тут помітне так само. Іригаційні споруди, що колись захищали притоки Псла від розливу, зараз відпочивають: річки майже повисихали й не мають жодних намірів виходити зі своїх природних берегів.

В долині Хоролу йшов степовими дорогами без сіл десь кілометрів з 20. Пейзаж ніби був одноманітним, але природа не давала сумувати: зустрічалися дорогою зайці та лисиці, в кущах рохкали дикі кабани. Як потім виявилося - забрів у мисливські угіддя. Проте з охороною пощастило не зустрітися й під «обстріл» не потрапив. Бо інакше сховатися було б досить непросто: Полтавщина виявилася найрівнішою територією з усіх, що пройшов до цього часу.

З населених пунктів на Полтавщині особливо хочеться відзначити місто Миргород – відома здравниця радянських часів. Але зараз я б назвав його «Єврокурортом на Полтавщині». Схоже, що своїм бюджетом місто зовсім не збирається поступатися столиці (а, можливо, й випереджає її). А щодо напрямків його (бюджету) використання, то Миргород перегнав всі українські (і не лише) міста на багато років уперед. Баки та урни для сміття по місту розташовані з такою частотою – стоять майже кожні 20 метрів - що рука не підніметься кинути щось на землю.

Спробував і відомої джерельної води. Проте смак Миргородської здивував: природний зовсім не схожий на той, до якого звикли у пляшках. А «закусував» водичку фруктами. Дякуючи Богу, їх тут вдосталь: всі посадки повні вишень, абрикос та білого наливу.

Переправа через Дніпро у Комсомольську запам’ятається надовго! У своєму житті бачив Дніпро у багатьох місцях, завжди милувався й захоплювався його величчю. Але тут він мене знову вразив: заблукати в плавнях між островами було так же легко, як і у дрімучому лісі. Проте хлопці, що перевозили мене моторним човном, впоралися на відмінно – відразу видно місцевих рибалок.

Дорогою розповіли, що рибна індустрія нині занепадає. Ніби й риби вдосталь, і попит на неї є, але в «море» виходить дуже мало човнів – приблизно 10 на день з можливих 300 (і це в розпал відпускного сезону). А причина досить банальна – висока ціна на бензин.

Вірні супутники на всьому шляху – комарі – не залишають наодинці навіть і на одну ніч. Якось застала темрява у селі. Ще брів у пошуках місця для ночівлі і зустрів дорогою компанію, що прямувала, вельми, до клубу. Погода в той день була безвітряна і комарі кусалися нещадно. Запитав у молоді, як вони спасаються від цього лиха:

- Самогоном!
- Що, всередину!?
- Ні, обтертися. А придбати можна у хаті за рогом…

Магазину в селі, як виявилося, взагалі немає. Але «магазин-на-хаті» працює майже цілодобово й асортиментом зовсім не поступається визнаним конкурентам. Далі - на Дніпропетровщині - ця практика поширюється ще більше.

29 липня 2008 року. Все ще дорогами Сумщини: південна частина.

Краєвид від Хоружівки у напрямку села Кулішівка відкривається мальовничий! А особливо… Кажуть, можна довіку спостерігати за тим, як працює інша людина.

От і мені вдалося спостерігати, як група молодих людей заробляла на хліб насущний, розбираючи по цеглинках старі напіврозвалені хатки. Кажуть, в цих краях такий вид бізнесу процвітає.

Тисячу цеглин можна спродати за 500 грн. Та чи то працювали хлопці погано (хоча й старалися), чи то бізнес мені не сподобався, але щось захотілося мені якнайшвидше втекти від побаченого. Раніше тут розкопували мамонтів, а тепер…

На горі стоїть козацька церква, яка раніше слугувала їм сторожовою вежею. Стіни товщиною понад метр! І навіть зараз, маючи яскраві (іноді не дуже культурні) свідчення людського перебування, переживши століття, вона своєю величчю перевищує новозбудовану з червоного каменю красуню із села Хоружівка.

Завела мене дорога й до одного невеличкого, але дуже мальовничого районного центру – до Липової Долини. Там заночував у родині вчителів (і вже не в першому поколінні) - Олександра Яковича та Людмили Василівни. Аналізуючи пройдений шлях, можу сказати, що прагнення до нових знань, до пізнання світу вирізняє людей цієї професії серед оточуючих. Так само, як і дітей.

Мабуть не даремно вони більшість свого часу проводять разом. А ще запросили мене на вареники з сиром до матері – баби Варі. Ото були вареники! Я таких смачних ще зроду не їв! За дружньою цікавою бесідою гарненька порційка непомітно сховалася в шлунках.

За пережиті роки у Варвари Іванівни назбиралося чимало історій для бажаючих слухати. Мене особисто вразили спогади про війну. Залишилося їх під війну чотири сестри-сироти – мал-мала-меньше. Мати померла після пологів у 1940р., батька забрали на фронт. А двох старших сестер відправляли до Німеччини. Та на збір старші прийшли на руках з молодшими: «Їх ні на кого залишити. Поїдемо в Німеччину з ними.» Після чого німці прогнали їх назад до хати…

Збираючи історії дорогою, і сам став героєм для місцевого збирача цікавинок – Володимира Тимофійовича. Виявилося, що він вже багато років веде щоденник, де детально описує все своє життя та оточуючий світ, події та людей, а якщо не трапляється нічого особливого – то просто погоду та власні роздуми. Хотілося б, щоб те надбання потрапило до рук вдячних нащадків.

Липоводолинці люблять своє містечко. І це проявляється в усьому: як вони прикрасили парк, як не дають сусіду викинути сміття у Хорол… Напевне, небайдужість врятує світ (якщо краса самостійно не впорається).

Загалом Сумщина порадувала різноманітністю краєвидів та ландшафтів. Закінчилася подорож в долині річки Хорол, залишивши позаду села та міста: Василівка, що біля Старої Гути, Лісове, Красичка, Перемога, Гуткоожинка, Жихово, Степове, Білиця, Івотка, Ямпіль, Імшана, Діброва, Туранівка, Слоут, Урочище медвежка, Веріїно, Глухів, Перемога, Баничі, Вязенка, Котовка, Аляб'єво, Плахівка, Бобино, Путивль, Октябрське, Петуховка (мертве село), Діч, Червона Слобода, Буринь, Воскресенка, Верхня Сагарівка, Біжівка, Маршали, Хоружівка, Кулішівка, Костянтинів, Курмани, Гавришеве (мертве село), Лахновщина, Кімличка, Берестівка, Панасівка, Липова Долина, Русанівка, Лучка.

21 липня 2008 року. Північна частина Сумщини.

Отже, перші кроки на маршруті з півночі на південь через всю Україну. І перші події та перші враження.

Найбільше вразила повна зміна ландшафту. Куди не кинь оком – скрізь ліси та заболочена рівнина, які на шляху зі Сходу на Захід ще не зустрічалися. Проте змінюється ландшафт теж вражаюче швидко. Вже на другий день мандрівки з’явилися пагорби, а на третій все частіше почали зустрічатися поля. На полях ростуть кукурудза, соняшник, рапс, звісно ж, пшениця та жито. Вперше за всю мандрівку зустрів величезний лан картоплі.

Так само, як і в Прикарпатті, на Сумщині сіно – найстратегічніший продукт. Його тут заготовляють промислово. Проте потенційного сіна (а читай – молока) тут стільки, що все не заготовиш. Хоча споживати його є кому. У сільських родинах тримають, зазвичай, корівку, а то й не одну. Молоко здають по 1,10 грн. за літерку. Проте бідкаються більше не через низьку ціну.

Жіночка з села Діч розповіла, що в селі роботи немає - всі живуть за рахунок домашнього господарства. Вона тримає три корівки-годувальниці. Але що буде, коли сил біля них поратися вже не матиме? Трудового стажу ж не додається. Говорить, що готова податки державі платити, аби мати хоча б мінімальну пенсію на старість.

Підтвердження тому, що йду краєм лісів, отримую на кожному кроці. Хатки майже всі дерев’яні, трапляються різьблені – дуже гарні. Криниці теж, зазвичай, оздоблені деревом. Деякі могли б скласти гідну конкуренцію в тому конкурсі краси, що проходить на Чернівеччині. Але покинутих хат тут більше, ніж на Сході України.

Про близькість лісу свідчить і наявність комах-кровопивць. Якщо Ви не готові до сусідства комарів, сліпнів, мошки і т.п., то подорож видасться Вам пеклом. Винна в цьому, певно ж, і болотиста місцевість. Проте болота підсихають, як і мілішають ставки та річки.

А от село Хоружівка – це найкращі ставки Сумщини. Вони тут чисті й з обладнаним берегом (хоча й стали такими досить недавно). Хоча б за це земляки вже вдячні діючому президентові, але в масштабах країни цього, на жаль, недостатньо.

Взагалі, село справило приємне, але й неоднозначне враження. Дороги в селі й на під’їзді до нього відремонтовані, вулиці чисті, паркани свіжопофарбовані. В селі діє церква – чи не найкраща й найвеличніша за всю мою мандрівку. Залишається сподіватися, що збудована не за кошти з державного бюджету.

А ще справило гарне враження місто Глухів. В цьому році минає якраз 300 років з того часу, як стало воно північною гетьманською столицею. Місто дуже охайне. Ранком зустрів двірників, які підмітали парк. На вулицях не очікувано багато молоді – скоріше за все, студенти, які повернулися до рідного міста на канікули. Проте знаково, що у кожної молодої людини в руках щонайменше пляшка пива, а то й щось міцніше.

А ще мене майже всю дорогу супроводжують грози. Був свідком неймовірного явища природи. Місцеві жителі кажуть, що такого не бачили давно, а я особисто – жодного разу за все життя. Згадайте останню блискавку, яку Ви спостерігали… Зазвичай, це електричний розряд, що пронизує все небо до самого обрію. А тут… в небі розривається яскравий шар розмірами з велику ягоду вишні, і від нього в усі боки розлітаються вогняні голки. Навіть сліпнеш на деякий час. При цьому накрапає невеличкий дощ, а грім наближується об’ємним гулом. Шкода, що так і не вдалося зафіксувати це явище на фото.
Але на цьому Сумська область не закінчилася. Чекайте на наступне повідомлення.

Старт другої частини! З півночі на південь через всю Україну - від краю до краю!

Старт відбувся у селі Василівка, що недалеко від Старої Гути, 14 липня.
На маршруті будуть Сумська, Полтавська, Дніпропетровська, Херсонська області та Республіка Крим.

Два рази необхідно буде переправитися через Дніпро – поки що по планую не мостами. Поміж того, що має трапитися на маршруті, рідне село діючого Президента України, заповідник Асканія-Нова, ліс, степ, лісостеп, гори та знову ж таки безліч сіл та містечок.

Думав, що може вразити після пройдених 2 тисяч кілометрів зі сходу на захід? Але… Північ України вразила до глибини душі!

Mikchailo, De/Ua: Садок вишневий коло..., ставочки, комарики-дюже романтично. А де справжня індустріальна країна? Не помічати велику індустрію на Дніпроперовщині та Сумщині!! Це потрібно мати спеціфічний зір.

Віталій, Херсон: Мені здається, що мандрівники разом з Миколою Сахном погано підготувалися до подорожі. Побачили сивашські вітряки, які не працювали. Чому? За розрахунками тут вітру завжди вистачає. А чи знають наші мандрівники скільки державних грошей вгатили в оті вітряки. А що то за хімічний комбінат «Титан» з його звалищами? А що буде з отими каналами в найближчому майбутньому – в Дніпрі води не більшає. В лимані вода вже солона. А куди скидають захімічену воду з рисових чеків? Чому український рис такий дорогий ( в Херсоні 12 грн. за кг.). Кавунів цього року на Херсонщині багато – урожай рясний і вдалий. Смугасті дуже солодкі, як у 1960-ті роки. Вівці на Херсонщині вивелись. Було на початку 1990-х близько 900 тис голів, зараз щось 50 тис. Звичайно, мандрувати можна по різному. Як розповідати про побачене - право мандрівників. Але мені поверхові мандрівні нотатки не подобаються. І ще зауваження. Ментально західні і східні українці трішки різні. О. Довженко називав Західну і Східну Україну сестрами. Щасливої дороги!