BBCUkrainian.com
Російська
Румунська
Інші мови
 
Останнє поновлення: субота, 17 травня 2008 p., 13:18 GMT 15:18 за Києвом
 
Перешліть цю сторінку другові   Версія для друку
Наша амазонка: Ольга Бетко в джунглях Бразилії
 
Ольга Бетко розповідає про подорож Амазонкою.

15-16-17 травня
Про користь джунглів у боротьбі з фобіями

Ольга Бетко
Обіцяна зустріч з анакондою

Можу звітувати, що під час цих подорожей джунглями я таки зазирнула у пащу анаконді. Анаконду цю, так само як і двох велетенських биків, я зустріла, коли наша команда Бі-Бі-Сі під час подорожі човном по Амазонці зупинилася у місті Паранчінс – до речі, найвідомішому місті джунглів завдяки дуже популярному фестивалю Бойбумба, - дорогого серцю мешканців цього регіону не менше, ніж карнавал для Ріо.

Але хоча легендарну велетенську змію я зустріла лише у фестивальному обличчі, із «анакондами» власних фобій мені доводиться битися по-справжньому і цілий час.

Фобія перша: «чи вимкнула я газ?»

Наприклад, все життя мене переслідує маніакальне побоювання забути або загубити щось важливе. Оскільки я цього боюся, і все без кінця перевіряю і пере-перевіряю, то ця анаконда тільки й чекає, щоб мене вкусити. Важко перерахувати, скільки разів я губила гаманці, або в істериці повертала додому на півшляху до аеропорту, бо з усіх речей якраз квиток виявлявся забутим на кухні. Отже, як правило, сама думка про збирання речей в дорогу наганяє на мене паніку.

І от, уявіть собі, що під час цієї подорожі «вашій Амазонці» довелося пакуватися-розпаковуватися вже шість разів, і ще парочка попереду. Але я можу з гордістю відрапортувати, що вже не хапаюся за серце щоразу, коли мені здається, що не вистачає одного з мільйону різних дротів до аудіо-фото-комп’ютерної техніки, яка подорожує зі мною, та й сама та техніка, дякувати долі, ще при мені.

Власне за всю дорогу серйозний інцидент стався лише один раз, коли я таки забула конверт з паспортом, квитками і грошима в черговому аеропорту. Пощастило, що слідом за мною йшов наш надійний, мов скеля, звукорежисер Морган Макін – отже, обійшлося.

Фобія друга: «з літака не вистрибнеш»

Як людина, яку професія давно вже змушує постійно стежити за новинами, і часто повідомляти про різноманітні катастрофи, я до смішного боюся літати.

При чому я знаю статистику, і теоретично розумію, що авіація безпечніша за, припустимо, автотранспорт, але на практиці це ніколи не допомагало мені не не стискати до болю ручки крісла щоразу, коли літак потрапляє у повітряну яму.

За ці два тижні я поставила особистий рекорд: здійснила вже чотири перелети, бо Бразилія – то велетенська країна, і від Сан Пауло до Манауса, скажімо, десь 5 годин лету. Ще один переліт – назад до Лондона – попереду. Не скажу, що мені вже зовсім не страшно, але , уявіть собі, цей блоґ я почала писати, перебуваючи в повітрі!

Фобія третя: не дивися вниз, бо там безодня

Науковці спостерігають за джунглями з веж

Якщо я навіть потрапляю до літака, то завжди охоче поступаюся місцем біля вікна – бо роздивлятися краєвиди з висоти для мене нестерпно. Ми практично ніколи не відпочиваємо з родиною в горах, а якщо і судилося колись опинитися на якомусь «серпантині», я завжди заплющувала очі аж доки ми знову не опинялися на твердій, себто рівні землі.

Кульмінацією цієї подорожі була мандрівка до міжнародного наукового центру під назвою Масштабний біосферно-атмосферний експеримент – це така велика дослідницька ініціатива, під час якої вчені різних країн намагаються розв’язати численні таємниці Амазонії та її тропічного лісу.

Наприклад, чим пояснити унікальне біологічне розмаїття тропічного лісу у порівнянні із «звичайним? Чому тут, скажімо, ссавців вдвічі більше на одиницю площі?

Або чим пояснити, що саме тропічний ліс працює мов така собі фабрика дощів», і ділиться тими дощами мало не з цілим світом?

Зрозуміло, мені дуже хотілося розпитати про це науковців цього центру, але тут я поставала перед вибором. Центр, як можна собі уявити, знаходиться в джунглях, і дороги туди немає, отож частину шляху довелося діставатися на таких собі чотириколісних мотоциклетах. Вже це, само по собі, не було приємною новиною для мого вестибулярного апарату.

Але справа навіть на в цьому: вчені ведуть спостереження за джунглями за допомогою величезних оглядових веж, оснащених вимірювальною апаратурою.

Отже, і у нас був шанс піднятися на одну з таких веж, і по-справжньому відчути безкрайність джунглів, подивившись на них з висоти 54 метрів – себто приблизно 15-20 метрів над верхівками дерев.

Ще одна спокуса – провести просто звідти прямий ефір!

Мене просто розривало на частки: встояти перед спокусами мені завжди було важко, але і уявити себе на такій висоті я ніяк не могла. Вежа, як ми дізналися, - то така собі металева конструкція, - всередині якої 14 металевих же драбин, а між ними – невеличкі майданчики. Всього десь 250 сходинок.

Вагання роздмухував наш радник з безпеки Колін, якому явно не хотілося зайвого клопоту на свою голову. Він заздалегідь демонстрував нам картинки, і без кінця перепитував: чи впевнені ми, що не знепритомніємо, не злякаємось і одним словом що нас не треба буде знімати мов кошенят з дерева?

Щодо себе, то гарантувати цього, поклавши руку на серце, я не могла. Але знову ж таки – ну, як від такого відмовитися??

Врешті-решт, оскільки спокуса таки перемогла, і я вирішила їхати, а не залишатися з іншою групою в Манаусі, то вийшло так, що на ту вежу мені довелося видертися тричі.

Полізла перший раз, щоб роздивитися і записати різних звуків і також свої враження для майбутніх спеціальних програм, які я готуватиму після повернення до Лондона. Цим першим разом я досить таки пишаюся, бо драбина хиталася, земля, а тоді і дерева відпливали униз, а в одній руці я тримала мікрофон. Гадаю, дісталася я до верхівки лише тому, що повертати донизу здавалося ще страшніше, ніж пертися далі угору!

Проте вдруге дертися на ті ж таки драбини мені довелося якраз завдяки тій же моїй приборканій, але невмирущій тенденції щось забувати чи губити.

Цього разу – власне коли вперше долізла по тих драбинах майже, але ще не зовсім до верхівки, я раптом згадала, що до чергового прямого ефіру залишається лише якихось 15 хвилин, а загубила я нашого звукорежисера Саймона Чергвіна!

Я була впевнена, що він залишився внизу, і тому з усією швидкістю, на яку я була здатна, кинулася, тими самими драбинами вниз, волаючи «Саймон! Саймон! Тута я!»

Долізла – нікого! Волаю далі – «Саймон! Саймон!» – і нарешті, уявіть собі мій шок, коли відповідь чую з горішнього майданчика тієї самої вежі! Отже, мені, мов тій дикій бразильській мавпі, довелося на тій же швидкості дертися назад нагору!

Нагородою була ота безкрайня краса, яку і ви можете бодай опосередковано відчути, подивившись на фото.

Алігатори схожі на світлячків

Підсумовуючи все сказане, зазначу, що джунглі дуже корисні для боротьби з різними страхами, бо нагорода в кінці лабіринту власних фобій буває дійсно фантастична.

На Амазонці панує тиша і спокій

Наприклад, моя любов до всього живого, значно також посилена цією мандрівкою до джунглів, не поширюється на комарів, і я ненавиджу запах анти-москітних засобів, якими просмерділи моя шкіра, волосся і одяг. Але, наприклад, щоб побачити справжніх алігаторів, треба було заїхати у цілу хмару тих комарів, які в’ються над річкою у сутінках.

Проте тепер я знаю, як саме алігатори виглядають у темряві – бачиш світлячків поміж квітів та листя лотосів – ось оце вони і є.

Але деталі – як ми лоскотали за черевце маленького алігатора, і як я маже спіймала піранью – вже далі, бо зараз у Сан Пауло майже восьма ранку, і мені треба поспішати на зустріч з українською спільнотою. Кажуть, на мене чекають представники усіх чотирьох хвиль української імміграції до Бразилії!

13 травня 2008 р.

Ольга Бетко

Сьогодні, як я і обіцяла, - про тропічний шторм, футбол, і також - гарні манери в джунглях. Рецепт фаршованої риби Матіша від нашого кока на ім'я Вошингтон (до речі, напрочуд поширене, кажуть, у Бразилії!) - я теж не забуду.

Реве та стогне Амазонка

Після кількох днів в тропіках я абсолютно забула, як я могла скаржитися на відсутність сонця в Лондоні. Ніколи більше в житті! Тут благаєш лише, щоб вийшли хмари. Але від хмар теж не знаєш чого чекати.

Шторм у тропіках, як я переконалася, розвивається впродовж хвилин - і Амазонка міняється невпізнано майже миттєво. У п'ятницю, скажімо, поки тривала інтерактивна пограма Бі-Бі-Сі, до якої я долучилася через супутниковий зв'язок, на річці панував мир і спокій, і наш човен лагідно колихали хвилі - про що я і розповідала Богдану Цюпину і нашим слухачам.

На тлі цієї ідилії ми причалили до невеличкого селища в джунглях з чарівною назвою Санта Лусія Чатаріквара - досить значного як для джунглів поселення з кількома десятками будинків, школою, сільським клубом, навіть стадіоном - єдиного у своєму роді на десятки кілометрів тропічного лісу.

Понад рікою - великий навіс, і тут я уперше в житті побачила, як роблять борошно з кореня маніоки - ножем знімають шкіру, тоді подрібнюють, пропускаючи через спеціальний агрегат, тоді просіюють та перетирають через дуже красиві плетені сита, і нарешті - підсмажують.

Ось так роблять борошно з кореня маніоки

Запах настільки домашній, що надихатися неможливо - мене одразу перенесло в дитинство, і повіяло свіжо змеленим борошном з млину на Подолі над Дніпром. Запах маніоки зовсім інший - просто враження настільки ж сильне. Все це робиться на двох таких величезних гарячих пательнях - маніоку перегортають ритмічними віртуозними рухами, досить високо підкидаючи спеціальною лопатою.

Виглядає дуже просто, але коли я взялася робити те саме сама - місцеві діти, як ви можете спостерігати на фото, дивилися на мене мало не з жахом.

Ольга Бетко розмішує маніоку

Отже, ми вдихали аромат маніоки, спілкувалися з місцевими мешканцями - їхня доброзичливість і терплячість перед лицем нашої журналістської навали була просто за межами можливого - тоді пішли поспілкуватися зі вчителем місцевої школи....

І тут почалося. Ми розмовляли на освітні теми - скільки учнів, і чи здалеку вони приїжджають, звідки вчителі і які предмети вони викладають - але раптом відчули, що мало що чуємо з того, що вчитель нам розповідає. Нас відволікали гучні удари по даху, яийсь гул, - невеличке приміщення школи, яке складолося з одного класу, просто здригалося.

Визирнули - Амазонка реве та стогне - мов той самий Дніпро широкий у незапам'ятні часи, - і дійсно не у пісні, а на наших очах горами хвилі підійма.

Це означає - що поки все це не закінчиться, ми не повернемося на наш корабель, і подорож не продовжимо, адже і підійти до берега, і сідати в човни надто небезпечно.

Ми ще трохи потовклися під навісом, вдихаючи аромат маніоки, а тоді - коли буря трохи вгамувалася - пішли гуляти селом, і не прогадали - бо уявіть собі - потрапили на футбол.

МАТЧ ПІД КАШТАНОВИМ ДЕРЕВОМ

Стадіон, ворота, дві команди. "Наші" грають у фуболках, а "їхні" - прибули сюди з іншого села, не уявляю собі за скільки десячтків кілометрів - оголені до пояса. На полі калюжі, схожі на озера, а дощ продовжує лити. Це нікого не зупиняє. Як на мене, я бачила справжній клас бразильського футболу - швидкість, ентузіазм і волю до перемоги. Гравців підтримували невеличка купка шанувальників, які розташувалися всередині і на даху бару - знову ж таки "Каштанового".

Футбол під каштановим деревом

Чим завершилося, не знаю, бо невдовзі буря дещо вгамувалася, наче і не було, і капітан Фернандо врешті-решт примчав за нами на моторному човні.

Хотіла ще сказати, що на березі ми несподівано пробули години три чи більше, але під навісом і далі обсмажували маніоку. Від аромату паморочилася голова, і ми не могли дочекатися зустрічі з коком Вошінгтоном.

КУЛІНАРНІ ДИВА

Кок Вошінгтон привчив нас їсти маніоку щодня, і я не скаржуся, так це с мачно.
А ще він годував нас дуже смачною рибою. Назву Матіша ми вперше почули, коли прибули до заповіднику "Уатума". Заповідник новий, і ми познайомилися з рибалкою, який тут мешкає. Саме він і продемонстурвав нам цю рибу.

Раніше, як він розповів, ця риба була місцевим мешканцям та дрібним рибалкам недоступна, адже поки цей район не був заповідним, тут дозволявся масовий вилов риби, і місцеві мешканці не могли тягатися з великими робиловецькими компаніями. Тепер же, коли "Уатума" стала одним із 34 заповідників бразильської Амазонії, і було запроваджено обмеження , матіша повернулася на стіл місцевих мешканців. Потрапила вона і на наш стіл - у майстерному виконанні кока Вошінгтона. Цю рибу, гадаю, ані в Лондоні, ані в Києві не знайдеш, але за смаком вона нагадала мені коропа - і я записала рецепт.

РЕЦЕПТ РИБИ МАТІША КОКА ВОШІНГТОНА
Спочатку він надсікає рибу дуже щільними надрізами з обох боків великим кухонним ножем. Потім готується підлива. Для цього змішується оливкова олія з дуже ретельно подрібненими овочами: зелений перець, помідори, стара та зелена цибуля. Додається часник (його наш кок загортав у серветку і потім відбивав). Плюс томатне пюре, лимонний сік (точніше, це був lime) - сіль та кориця. Частиною цієї суміші наш кок натирає рибу зверху і всередині, а іншу частину змішує з підсмаженою маніокою (я запитала - а чим можна замінити? Він каже, що кукурудзяне борошно підійде, а я гадаю, що і пшоно справу не зіпсує). Суміш з маніокою - то фарш для риби.
Тоді він нарізає великими шматками картоплю і кладе на дно противня. А на картоплю - рибу. Вона має стати золотистого кольору - тоді готова.

Якщо спробуєте приготувати - розкажіть мені, як вийшло!

Хотіла ще вам розповісти, що я нарешті зустріла таки свою анаконду - проте на подробиці нема вже ані сил, ані часу. У мене був надто довгий день - почався як завжди із сьомої ранку, а зараз у Сантаремі вже одинадцята, і мені треба знову пакуватися, бо завтра лечу до Манауса. Отже, про анаконду і її щелепи - коли вже долечу. Якщо забуду - нагадайте. Ну, а поки - всім привіт і "обрігада!", як я навчилася дякувати тут.

Дописи читачів

Цікаво читати Ваші зауваги. Радію, що Українська бере участь у цій поїздці. Я би радо поспілкуваласвя з Вами. Живу у місті Сальвадор - і вже близько 30 років, тож багато знаю про країну. Сальвадор - найперша столиця Бразилії, варта відвідати. Якщо цікавить контакт, то напишіть. Доброго перебування в Бразилії.
Ріта Андраде, Сальвадор, Бразилія

Дуже гарно пан Жорже Рибка, коли зустрівся з "амазонкою" в Сан-Паулу, сказав про українців у Бразилії.
Доротея, Курітіба, Бразилія

Фантастично!
Олена, Лондон

11 травня 2008 р.

Я обіцяла розповісти про футбол в джунглях, і драми тропічного шторму – але недільний ранок змінив мої плани. Тут, у Бразилії, ніколи не знати, що тебе чекає за хвилину.

Наприклад, вчора уночі нам раптом випала нагода потанцювати фооро і самбу на верхній палубі. І все чому? Якийсь корабель заблукав на Амазонці, у них закінчилося пальне, і на їхнє щастя, один з моїх колег побачив їхні відчайдушні сигнали і повідомив капітана. Ми поділилися з ними пальним, а на борту того корабля – на наше щастя! – виявилася група музикантів та танцюристів, які на знак подяки заграли, заспівали і станцювали нам щось надзвичайно енергійне!

Сюрпризи, щоправда, бувають не лише приємні – вночі наприклад ми сіли на мілину (капітан, який і сам теж дещо налякався, каже, що русло Амазонки, яке він чудово знає, якось змінилося!). Отже, ми мали шукати безпечне місце де переночувати!

Ну, а сьогодні, як виявляється, у Бразилії - святкують День матері!

торт
Торт до Дня матері

Йдеться про всіх матерів, не лише бразильських, тому екіпаж корабля привітав мене та Урсулу, нашого екскурсовода (команда Бі-Бі-Сі тут в основному чоловіча) – а наш кок Вошінгтон навіть приготував спеціальний торт!

Навряд чи зможу передати, яка це смакота, і наскільки цей несподіваний подарунок змінив наш настрій найкраще – адже ранок був досить похмурий, буцімто цілий світ затягнутий сірим полотном, бо, коли Амазонка гнівається, то вона вже таки гнівається!

Тому кок Вошінгтон з його тортом був якраз тим чудовим сюрпризом, якого не вистачало.

Тортом поділитися не можу, але рецепт записала.

РЕЦЕПТ ШОКОЛАДНОГО ТОРТУ ВІД КОКА ВАШІНГТОНА

Потрібно 500 грамів борошна, 400 грамів цукру, 300 масла, 4 яйця, півлітра молока, 30 грамів дріжджів і трохи натертої шкірки лимона та апельсина.

Тісто: Спочатку змішайте цукор з маслом і гарно перемішайте, поки воно не буде схоже на вершки. Додайте борошно. Знову гарно перемішайте. Додайте дріжджі, лимонну шкіру, налийте молока – мішайте доти, поки це все не загусне.

Тоді все це – у пічку, і перші 20 хвилин запікайте при температурі 280 градусів, а потім знизьте температуру до 180. І як довго пекти? – я запитала. Це залежить, сказав кок Вошінгтон. Спробуйте проткнути тісто ножем – і якщо він виходить сухим – значить, торт готовий!

Для шоколадного крему: змішайте масло із згущеним молоком у розігрітій каструлі і гарно розмішайте поки загусне, тоді зніміть з вогню, не даючи закипіти.

рибалка
Ось у такого рибалки ви можете придбати рибу матішу, а як її приготувати - Ольга Бетко розповість завтра!

Взагалі-то, у нашого кока – понад 300 рецептів в колекції. Я записала й інші, - включно з фаршированою рибою Матіша! - але до цього дійде трохи пізніше, бо зараз ми підпливаємо до селища у джунглях, і я маю хапати свій мікрофон і бігти.

І анаконду, до речі, я теж, нарешті, знайшла... Але про це - згодом!

СУБОТА, 10 ТРАВНЯ

Вітаю всіх з борта човна «Дом Несто», яким зведена команда Бі-Бі-Сі продовжує подорож Амазонкою, і спочатку - заголовки моїх останніх мандрівних новин:

1. Зустріла свій перший світанок у тропічному лісі.

2. Наслухалася легенд капітана Фернандо.

3. Викупалася в Амазонці, і піраньї мене не з’їли.

ОТЖЕ, СВІТАНОК..

...Я зустріла зовсім не у сентиментальному настрої. Навіть береги Амазонки, оповиті сріблястим серпанком, мене не надто порадували, коли о шостій ранку я вийшла на білосніжну палубу нашого човна.

капітан Фернандо
Капітан Фернандо, який навіть бачив анаконду

Після ночі у коконі анти-москитної сітки, я прокинулася о п’ятій ранку під звуки популярної італійської арії у виконанні одного з моїх колег.

Анаконда, яку я так поки і не побачила в джунглях, стрімко ожила в моїх грудях, і очі мої засвітилися зеленим вогнем.

Не знаю, чим би все це завершилося, але мій в’єтнамський колега Хай, як виявилося, був ще більше засмучений цілим інцидентом. Він вибачався з такою щирою східною ввічливістю, що готова до вбивства змія моя швидко скрутилася клубочком і замуркотіла.

річка Амазонка
Річка, по якій пливе човен з журналістами Бі-Бі-Сі

Більше того, я дізналася, що вночі проспала досить таки неприємні моменти.
Як розповів Хай, він прокинувся, коли відчув, що гуркіт мотору – непомітно для інших менш чутливих вух – раптом змінився. Каже, вийшов на палубу - туман і мряка такі, що не видно руки. Промацав шлях до капітанської рубки – там уповільнили хід майже до зупинки, бо раптом перспектива зникла. Наскільки я розумію, він дещо злякався.

Кілька разів навіть за ці лічені дні нашої подорожі Амазонка демонструвала, що з лагідної течії вона може перетворитися на небезпечний потік дуже дуже швидко, і жарти з нею не завжди доречні.

Звісно, наш Капітан Фернандо – досвідчений амазонський вовк (чи маю я сказати – ягуар?), але все одно - хто його зна. Коротше кажучи, коли врешті-решт мій колега побачив, що берег таки вимальовується, він на радостях заспівав «О соле міа» так, що стіни в моїй каюті здригнулися..

Чому італійською? Згадалися, каже, йому гондольєри.

КАЗКИ КАПІТАНА ФЕРНАНДА

Наш капітан міг би запросто бути персонажем пригодницьких морських книжок. У нього нема ноги – втратив її, коли працював на лісоповалі, і дерево впало на нього, а протез зробити допомогли друзі з числа туристів, яких він возить Амазонкою вже понад двадцять років.

За цей час, каже він, краєвиди вздовж маршруту від Манауса до Сантарена, яким ми зараз їдемо, змінилися до невпізнання, і зміни останнього часу теж драматичні.

Наш човен пропливає повз ферми і фермочки, лани і городи, і я запитала капітана: та де ж справжні джунглі? З ягуарами, пантерами, і удавом боа?

От бачите оті дерева? – сказав капітан Фернандо, вказуючи на якісь велетенські, але поодинокі стовпи, десь метрів по 50 заввишки. – П’ять років тому цілий оцей берег виглядав ось так.

риба
Ольгу Бетко частують ось такою смакотою

Історії, які він пам’ятає з дитинства, - себто десь сорокарічної давнини, зараз здаються зовсім малоймовірними.

...Коли Фернандо було 12 років, він йшов з батьком Амазонкою на човні. Ось так як ми зараз. Раптом бачать – попереду два величезних вогні . Подумали, що це зустрічний човен. Але чому у човна мають бути два вогні, а не один? Це їх дуже здивувало. Як він згадує, коли батько усвідомив, що назустріч їм пливла велетенська Анаконда, він розвернув човен і полетів до берега чимдуж.

Тепер, каже мій капітан, така небезпека на цьому шляху вже не загрожує.

Анаконди давно вже відступили вглибину джунглів і легенд.

КУПАННЯ

Піраньї, однак, здаються під натиском людського наступу на джунглі не так легко. Цілком реальними тут є й інші милі місцеві істоти, на зразок рибки-«вампіра».

Я не буду вам переповідати, яким саме чином та рибка може потрапити в організм людини, ( звідки її, виявляється, можна потім видалити лише шляхом операції!). Зазначу лише, що саме описання цього у посібнику щодо відвернення можливих загроз, який вручили нам відповідальні за безпеку цієї експедиції люди, у мене в горлі пересохло, руки заклякли і потилиця захолола.

Отже, я сприйняла дуже близько до серця поради руки-ноги не вмочати в Амазонку.

човен на Амазонці
З цього бортика Ольга Бетко стрибала в Амазонку

Тому, коли якось після насиченого і спекотного дня народ закликав відсунути убік леп-топи і мікрофони, змінити вологі від поту джинси та футболки на купальники, і гайнути з борта вводу, я засумнівалася.

Проте побачила, як Колін, наш радник з безпеки, попри власні поради пірнув у хвилі, і піраньї його не з’їли, - і це мене доконало. А якби не доконало, боюся, ніколи б собі не ви бачила, бо хвилі були ніжними мов сон.

Поки від мене все, але...

ДАЛІ БУДЕ

Наступного разу розповім про те, як навчилася фарширувати рибу "Матіша" (записала навіть рецепт нашого кока Вошінгтона, яким поділюся!), пережила тропічний шторм, і нарешті – вперше за років 15-20, побувала на футбольному матчі. В джунглях!

8 травня
Прощавай, «Париж Амазонки», попереду справжні джунглі

Панове, вибачайте, події тут, у нашій бразильській експедиції почали розвиватися так швидко, що я лише встигаю всмоктувати враження, але писати щодня не виходить.

Десант Бі-Бі-Сі на Амазонці, третя зліва - Ольга Бетко
Десант Бі-Бі-Сі на Амазонці, третя зліва - Ольга Бетко

Сьогодні ми врешті-решт вирушили Амазонкою на човні – власне почали на Ріо Негро – «Чорній річці» - і ось буквально щойно перетнули кордон, де вона зливається з Амазонкою, перетворюючись на «Гранд Амазон» - велику Амазонку.

До речі, ніколи не очікувала, що кордон між водами двох річок може бути настільки очевидним! Кольори Ріо Негро і Амазонки дуже різні (чорні як можна очікувати, у Ріо Негро, і світло-коричневі, мов кава з молоком, у Амазонки), - справа, виявляється, у різниці мінерального складу, і тому свою колористичну «ідентичність» вони зберігають навіть коли з’єднуються.

Злиття Ріо Негро та Амазонки
Злиття Ріо Негро та Амазонки

Опера в джунглях

Вирушили ми з міста, яке вважається одним з найізольованіших у світі - уявіть собі такий урбаністичний острів в центрі зеленого океану джунглів – таким приблизно виглядає Манаус з літака.

Однак, свого часу – у 19-му столітті - це було одне з найзаможніших міст світу, де електрика з’явилася раніше Лондона, а трамваї тут з’явилися, коли в Нью Йорку ще їздили на конях.

Зараз власне Манаус – то переважно кам’яні джунглі, схожі на новобудови будь-де у світі – хоча б і київську Троєщину чи Осокорки.

Проте, в центрі міста і далі можна побачити чарівну реліквію тих славетних часів – уявіть собі, раптом з поза якихось досить задрипаних висотних будинків виринає, мов міраж, різнокольоровий купол, - тут зелений, жовтий, синій - бразильські кольори, та ще й коричневий – це, як мені пояснили, колір ґуми, бо саме ґумовому буму 19го століття Манаус був зобов’язаний своїм розквітом.

Купол цей – височить над чарівною неокласичною будівлею театру Амазонас. У той час, коли він будувався, багатство міста як і потяг до високого мистецтва, очевидно, були неймовірними – для театру просто не шкодували нічого: кахель для будівництва завозили з Франції, а мармур з Італії, і всередині я навіть бачила люстри з кришталю з венеціанського острова Мурано!

Зараз театр переживає ренесанс, - і це відродження має слов’янський присмак, бо пов’язане з такою собі артистичною імміграцією з колишніх радянських і комуністичних країн, в тому числі з України, Білорусі, Росії, Болгарії. Що змусило музикантів оселитися в джунглях? Спілкуватися поки не було часу, але я точно це зроблю після повернення з джунглів.

На порозі таємниць тропічного лісу

Ну, а зараз перед моїми очима – простори Амазонки. Наш капітан Фернандо прочитав молитву перед виїздом, і заспівав нам пісень про річку та про кохання.

Капітан Фернандо
Капітан Фернандо

По цій річці він ходить вже понад 20 років, і пам’ятає ті часи, коли на берегах Амазонки можна було побачити пантеру чи зустріти велетенську кобру, яка пливе назустріч!

Навряд чи нам вдасться побачити щось подібне під час цієї подорожі, каже він, - надто багато зараз тут човнів і людей. Крім того, від вирубки лісів впродовж багатьох років, постраждала й унікальна фауна та флора Амазонки.

Проте, обіцяє він, Амазонка ще зберігає мало таємниць, і у нас є шанс побачити, скажімо, річкових дельфінів та розмаїття дивовижних птахів, коли заїдемо в джунглі...

Сан Пауло
Місто, в якому живе 19 мільйонів...

5 травня, Сан Пауло
Подорож по Сан Пауло з Жорже Рибкою: патріотом України та Бразилії

Ніколи не думала, що лондонський дощ наздожене мене у Бразилії. Аж ось вам: шоста ранку (це коли у Києві південь) - за вікном темні хмари і ллє як з відра. А я вже дуже вдало намастилася кремом від сонця, і лише тоді відсунула штори.

Добре, що ввечері по гарній погоді встигли проїхатися містом із паном Жорже Рибкою , - він не лише почесний консул України в Сан Пауло, і провідник української громади, а ще й людина, яка великою мірою долучилася до розбудови цього міста-велетня. Отже, у багатьох будівлях, які ми проїжджали, його інженерна рука залишила свій слід.

Жорже Рибка

Він, наприклад, продемонстрував мені свою "Мону Лізу" - уявіть собі тонку, мов стріла, конструкцію, буцімто створену з металевого мережива, що здіймається в небо, підсвічена якимось сюрреалістичним зеленим світлом. Це власне телевізійна вежа, але коли дивитися на неї з різних боків - вона виглядає інакше, і буцімто міняє свій силует. Чиста тобі Джоконда.

Що не кажи, мені дуже пощастило з моїм гідом, - пан Рибка дуже добре знає Сан Пауло, бо він виріс тут і все життя живе у цьому місті. Він - патріот Сан Пауло, і Бразилії взагалі, і каже, що ті українці, що виїхали звідси до США чи Канади, зробили дурницю.

Він також патріот і України, і виправляє мене , коли я називаю його "бразильцем українського походження", - бо наголошує, що він є "українцем за кордоном".

До речі, він каже, що українців і бразильців багато що поєднує. Насамперед, казав він, почуття гумору.

Жорже Рибка з родиною: українці у Бразилії не лише живуть, але і множаться
Жорже Рибка з родиною

Взагалі-то українці - то одна з десятків етнічних громад, які мешкають у Сан Пауло і долучилися до його добробуту. Італійців тут, скажімо, більше, ніж в Римі чи Мілані, а ліванців, як він стверджує, більше ніж в Лівані! Саме тому, як він каже, через те, що Сан Пауло є таким дивовижним культурним "плавильним чавуном", він настільки і любить це місто - бо за його словами, "все, що є в світі, можна знайти і тут".

Він, правда, казав, що організованість та планування не належать до визначальних рис бразильського національного характеру, і треба сказати, що у розбудові Сан Пауло це дуже відчувається.

Місто, здається, будувалося так швидко, що будь-яка архітектурна думка за ним не встигала, і тепер тут майже поруч можна побачити якесь футуристичне диво з чорного блискучого каменю - такий собі дивовижний діамант! - що виявляється мистецькою галереєю, або ж район міжнародних банків, який не поступається лондонському Сіті, - і десь у кількох хвилинах їзди від них справжні нетрі, так звані "фавели".

Їхали ми на авті, до речі, заправленому майже на чверть - за бразильським законом - біопальним. У пана Рибки є інша машина, яка їздить повністю на "алкоголі". Бразилія є взагалі одним з піонерів і новаторів "зеленого пального", а пан Рибка є одним з ентузіастів цієї новації, бо каже, що якби не це, то з таким драматичним зростанням і населення, і авт за останні десятиліття, в Сан Пауло просто не було б чим зараз дихати. А енергетична залежність Бразилії була б набагато більшою, ніж зараз.

Але чому ж тоді Бразилія, чию біопаливну промисловість називають "велетнем наступної генерації", також посідає четверте місце у світі за викидами шкідливих газів в атмосферу? Як зростання останніх років ціни на матеріали, які використовуються для виробництва біопального, позначається на здоров’ї "легенів планети", амазонських джунглів? Відповіді на ці запитання пан Рибка не знає, та й можливо, вичерпної відповіді і взагалі нема, але я буду її шукати впродовж цієї подорожі.

Поки що ж я відкланююся, але хочу ще сказати, що мій люб’язний гід продемонстрував мені досить такий екстравагантний спосіб боротьби мешканців Сан Пауло з засиллям авт і пробками на дорогах.

Щоб побачити цей "спосіб", уявіть собі, мені довелося задирати голову і дивитися аж на дахи височенних будинків! Хочете знати, що це за піднебесна боротьба з хаосом дорожнього руху і за вчасне прибуття на роботу, - все розкажу, що знаю, на хвилі Української Служби Бі-Бі-Сі. Можливо, вже сьогодні ввечері у програмі Добрий Вечір з Лондона!

4 травня

Панове, всього лише 11 годин лету – і я вже по той бік Атлантики.
Прокидаюся, літак сідає, і я – у найбільшому місті Бразилії, і, можливо, цілої Південної Америки.

Якщо комусь здається, що це Ріо – ви помиляєтесь. Насправді, це місто, яке знаходиться не так далеко від Ріо за бразильськими мірками, і є його запеклим конкурентом у сенсі масштабів, важливості для країни і привабливості для туристів: Сан Пауло.

Уявляєте собі, що таке місто з населенням у 19 мільйонів людей? От і я не уявляю, хоча бувала в таких містах як Лагос і Калькутта. Крім того, дехто нараховує тут і 29 мільйонів – все залежить від того, що вважати урбаністичною територією.

Маю сказати, що для такого велетня аеропорт в Сан Пауло виглядає просто крихітним, а натовпи сюди прямують чималі - зрештою, це чи не найпотужніший фінансово-бізнесовий центр Бразилії.

Тому саме тут я вперше усвідомила, що таке легендарні «пробки» бразильських суперміст: лише поки що тут, в аеропорту, «дорожній рух» складався з людей, завантажених валізами і рюкзаками.

Спочатку ми вишикувалися у величезну чергу, авангард якої губився десь за обрієм. Якась година – і ти вже біля прикордонників. Ще година – і ти вже пробився до своєї валізи, і вже зверхньо дивишся на маси інших, які в стані повної конфузії, так само як і я ще кілька хвилин тому, й надалі перебувають у пошуках, рухаючись одразу в усіх напрямках.

Наш радник з безпеки наголошував на тому, що саме Сан Пауло - навіть не джунглі! – є найнебезпечнішим етапом нашої подорожі, бо злочинність є тут серйозною проблемою – і тому я слухняно не одягала жодних блискучих прикрас, і заховала свій ноутбук у рюкзак, а рюкзак у багажник таксі, щоб жоден гангстер не здогадався.

Інакше, кажуть, якщо здогадаються, - (а буцімто в аеропорту є люди, які спеціально стежать за новоприбулими!) - то можуть зупинити ваше таксі на першому-ліпшому перехресті .... і на чому б я тоді писала цей свій блог, якби звісно було кому той блог писати?

Маю сказати, що прибуття до готелю (два милих ставки і чапля під моїм вікном і якісь дивні хижі птахи кружляють в небі!), а також якийсь дивовижний сік з горіхів «кешью» на сніданок швидко примирили мене з життям, і будь-які потенційні небезпеки почали здаватися хіба що теоретичними. Я вирушаю на зустріч з цим дивовижним, судячи з усього містом, але про це вже – у наступних блогах.

PS. Дякую всім, хто мені вже написав! Відчуваю, що ваша підтримка мені буде дуже потрібна під час цієї подорожі Бразилією і Амазонкою, - подорожі, яка тільки починається, з багатьма пригодами, про які я, можливо, поки що навіть не здогадуюся.

1 травня 2008

Дописи читачів

В Амазонці ви готові зустріти навіть наших людей, яких велике число виїхало туди ще з першої еміґрації, скажімо з 1895 року, певно що то їх нащадки. Навіть були такі що з індіянами зжилися. Вважайте: фебри амарела вертається!
Еміліо, Куритиба, Бразилія

Шановна Пані! Про вашу подорож Ви ніколи не забудете. Пан Рибка це почесний наш консул - чудова людина. Якщо залишиться Вам кілька днів, відвідайте в Парані бразилійську Україну. Щасливої Вам дороги!
Володимир Ґалат, Бразилія

Пані Олю, бажаємо Вам щасливої та плідної подорожі. Щасти вам Боже!
Дмитро, США

1 травня 2008
Передмова

Я власне ще не в джунглях, але майже на порозі - вирушаю у суботу! Вже начиталася про анаконд та алігаторів, і щиро сподіваюся, що побачити їх доведеться хіба що з відстані, але так чи інакше, за порадою нашого радника з безпеки, поклала таки у валізу гострий ніж, разом з серйозним запасом медикаментів.

Тим не менше, хоча впродовж наступних трьох тижнів мій день починатиметься з малярійної таблетки, і чимало ночей мене лагідно огортатиме анти-москітна сітка, я сама собі заздрю, адже передчуваю враження і пригоди, яких надовго вистачить.

Амазонка
Отак і ми сплавлятимемося по Амазонці

Як часто випадає в житті нагода потрапити туди, де майже не ступала нога людини?

Район Амазонки - то велетенська система річок і джунглів, яка поширюється на половину території Бразилії, а взагалі - на 9 країн.

Найдивовижніше, що ці масивні ліси і далі ховають свої таємниці: за оцінками вчених, з 15000 видів живих істот в Амазонці, тисячі видів птахів та риб, і навіть сотні ссавців і далі не описані. Тут можна побачити, скажімо, ягуарів, тапірів, навіть річкових дельфінів ....Можна зустрітися з піраньями поза межами акваріуму і з тією ж таки анакондою (про що однак я знову ж таки зовсім не мрію!).

Ягуар
В джунглях Амазонки можна побачити таких рідкісних красенів

Питання однак в тому, чи вдасться зберегти цей унікальний масив - не лише природи, а й віковічних традицій?

Лише у цьому тисячолітті і лише Бразилія втратила понад 150,000 квадратних кілометрів своїх лісів - це більше за територію Греції! Якщо говорити про останні десятиліття - то втрати в чотири рази більші!

При чому, як помітили експерти, руйнація джунглів чітко пов"язана з економічним здоров"ям країни і парадокс Амазонки якраз в тому, що лісам "дихається", умовно кажучи, краще, під час економічного сповільнення, а не буму.

Отже, в джунглях Амазонки висаджується цілий десант кореспондентів Бі-Бі-Сі, щоб спробувати з"ясувати - чи можна подружити екологію і економіку Амазонки? Зберегти "легені планети" - але й розвивати дороги, інфраструктуру, пасовиська, - і принести добробут мешканцям Амазонки?

Я власне починаю свою подорож з "кам"яних джунглів" мегаполісу Сан Пауло - уявляєте собі містечко на 19 мільйонів мешканців? Добре, що мене там зустріне лідер української спільноти Жорже Рибка...

Потім я полечу вглибину справжніх джунглів - до міста, яке колись називали "Парижем Амазонки", воно було одним з найбагатших у світі... На згадку про ті часи - розкішний оперний театр, де я збираюся послухати гарної музики...

За моїми наводками, у тому театрі працює чимало музикантів з колишніх комуністичних країн - серед них прийнамні одна киянка. Що змусило її та інших поміняти сцени провідних театрів Києва, Петербурга, Мінська та Софії на мистецтво в джунглях?

Серед всього іншого я збираюся розвідати і це.

Отже, повертайтеся на цю сторінку! А захочете дізнатися більше про життя в джунглях - пишіть мені, і я відповідатиму... Звісно, у час, вільний від битв з анакондою.

 
 
Ім'я
Прізвище*
Адреса
Країна
Електронна адреса
Телефон (з міжміським кодом)*
* заповнювати не обов'язково
Ваші коментарі
 
  
Бі-Бі-Сі залишає за собою право редагувати коментарі і не ґарантує публікації всіх листів
 
Читайте також
 
 
Перешліть цю сторінку другові   Версія для друку
 
  RSS News Feeds
 
BBC Copyright Logo ^^ На початок сторінки
 
  Головна сторінка| Україна| Бізнес | Світ| Культура i cуспільство| Преса|Докладно| Фотогалереї| Learning English| Погода|Форум
 
  BBC News >> | BBC Sport >> | BBC Weather >> | BBC World Service >> | BBC Languages >>
 
 Технічна допомога|Зв’язок з нами |Про нас|Новини е-поштою|Права та застереження