Наталя Писанська для Бі-Бі-Сі, Німеччина

	Млини з усього світу зібрані у цьому надзвичайному парку

На 16 гектарах музею під відкритим небом у містечку Гіфхорн - на зразок українського Пирогова, що під Києвом, - зібрано 40 млинів з усього світу, а також численні церкви та старовинні хати. Тому його назвали інтернаціональним музеєм млинів.

«На Житомирщині, у бабусиному селі, яке для мене завжди - «моє», теж співають такі пісні,» – подивувалася я, коли потрапила у містечко Гіфхорн, що неподалік Ганновера. Саме так відзначали тут день народження … українського млина. Його незвичайна доля свідчить про могутню силу, котра здатна інколи керувати людиною і творити дива.

Український млин у Гіхфорні – це також історія людини, котра мала мрію і так сильно вірила у її втілення, що не завадили ні «холодна війна», ані бюрократичні перепони…

А почалося усе 20 років тому, коли Німеччина ще була розділена, а по обидва боки кордонів жили не сусіди, а запеклі вороги. Це нині український млин - символ єдності і дружби двох націй, а 1977 року, коли все починалося, мало хто сприймав цю ідею доброзичливо.

Горст Вробель, громадянин західної Німеччини, задумав побудувати … казкове село. У ньому мали бути ставки і стежки, колодязь і лавка, а на пагорбі - млин, з якого от-от, здається, вийде господар з лантухом борошна за плечима. А ще - хата-пекарня і шинок, де можна хильнути пивця і закусити хлібом зі смальцем. Мабуть, так собі уявляв Горст Вробель СВОЄ село:

«Я хотів знати, які вітряки у Радянському Союзі, який вони мають вигляд. Лише звичайнісінька цікавість змусила мене написати листа у радянське посольство. На диво, одержав відповідь, що маю зачекати: мій запит надісланий на розгляд до Москви.

Незабаром я одержав величезний конверт, у якому було п'ять – шість фотографій з млинами. Один з них мені дуже сподобався. Це був вітряк з Корсуня-Шевченківського. Я назвав його Наташею. Знаєте цю красиву пісню: «Ах, Наташа! Ах, Наташа! Ти красива, як царівна»?

	Наталя Писанська, кореспондентка Української служби Бі-Б-Сі на тлі млина "Наташа"

Так Горст Вробель знайшов свою «Наташу». За тутешньою традицією кожний млин називають жіночим іменем. Серед 40 млинів музею є «Анабелла» з Португалії, «Юлішка» з Угорщини, голландська «Сан Сусі» і російська «Машенька». Також «Мулен де ла Галет» з Монмартра у Парижі, млин «Ла Манча» з Іспанії, з крилами якого колись воював легендарний Дон Кіхот. Кожна модель – маленький витвір народного мистецтва. Чим особливим від інших відрізняється український млин, розповідає пан Вробель:

«Мені цей млин дуже сподобався. Він побудований повністю з дерева. Мій батько був теслею, і я сам будую різноманітні дерев'яні моделі. Тоді я не знав, що це - український вітряк. Для мене тоді все було – з Радянського Союзу. Коли одержав згоду і розпочав будівництво, у мене побували радянські дипломати. Навіть голова компартії НДР побував тут. Це стало справжньою сенсацією. Уявіть: 1978 рік!»

Загалом Горст Вробель використовує для споруд матеріал з того регіону, де стоїть оригінал вітряка. Звичайно, привезти тоді українську деревину було неможливо, тому для «Наташі» її доставили з Норвегії. Як споруджувався український млин згадує Горст Вробель:

«Мені дали фотографії млина з Корсуня-Шевченківського, за якими я і будував свій вітряк. Я запитав, чи є в Україні ліс, вантажівки, і вже радів з подорожі туди. Але посол Радянського Союзу лише посміхнувся, коли дізнався про мої плани. У ті часи це було неможливо. Так з українською деревиною нічого й не вийшло. Пізніше дізнався, що цей млин стояв, як своєрідний пам'ятник усім зруйнованим під час війни млинам. Коли я будував його копію, то не знав цього. Лише після того, як уперше побував у Корсуні-Шевченківському, й побачив оригінал «мого» млина, тамтешні краєзнавці розповіли про це.»

Горст Вробель має постійний контакт зі співробітниками музею під відкритим небом у Пирогові. Тому у Гіфхорні частенько чути українську музику, тут відбуваються костюмовані постановки з піснями. Крім культурної співпраці, пан Вробель намагається допомогти колегам в Україні. Він надав Пироговому технічне устаткування. Але особливою його гордістю є співпраця з Корсунем-Шевченківським.

Пан Вробель не лише мрійник, і збудував-таки село, де ми слухали українські пісні, пили пиво та закушували хлібом зі смальцем, а я могла відчути себе у «своєму» селі на Житомирщині - таке далеко звідси і водночас зовсім близьке...